Німці розбили червоних росіян - ось чому в Україні свято

23 лютого і наступний день — це, по суті, дні безумовної капітуляції Радянської Росії. Ймовірно, саме цей факт зумовив обрання цього дня в якості свята. Щоб забути ганьбу, її треба було перетворити на торжество.

Радянська історіографія дуже суперечлива щодо того, що сталося 23 лютого 1918 року.

Спочатку, у перші післяреволюційні роки в офіційних повідомленнях з приводу свята йшлося про те, що нібито 23 лютого 1918 року Раднарком ухвалив декрет про організацію Червоної армії. Однак, насправді цей декрет було видано ще 15 січня, і це дуже легко перевірити.

На десятиліття свята — у 1928 році — з’ясувалося, що 23 лютого 1918 року радянська влада приступила до організації перших загонів Червоної армії.

У вересні 1938 року, в короткому курсі історії ВКП(б), опублікованому в «Правді», з’явилася нова версія: 23 лютого 1918 року «під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч».

У роки війни Сталін заявив, що 23 лютого 1918 року загони Червоної армії «вщент розбили під Псковом і Нарвою війська німецьких загарбників».

У часи хрущовської відлиги в тій же таки історії партії кудись зникло повідомлення про Нарву, проте з’ясувалося, що під Псковом Червона армія «здійснила впертий опір переважаючим силам супротивника і завдала їм серйозної поразки».

Такі суперечливі повідомлення викликають закономірний інтерес: а що ж відбулося насправді?

А насправді 10 лютого безрезультатно закінчилися переговори про мир, які тривали в Бресті. Радянська влада заявила про припинення війни з Німеччиною, залишивши без відповіді вимоги, які ставив Берлін. Ленін і Троцький сподівалися, що німці просто залишать більшовиків у спокої, маючи значні проблеми на фронтах у Франції і Бельгії. Проте через тиждень, 18 лютого німці почали наступ по всій лінії розваленого фронту. Німці просувалися на схід на поїздах. Швидкість їхнього пересування зумовлювалася переважно якістю доріг. 18 лютого німці захопили Двінськ (Даугавпілс), 20 — Мінськ, 21 — Полоцьк, 24 лютого — Псков, Тарту і Таллін.

Наступ здійснювався невеликими загонами, часто лише в 100-200 чоловік. За визнанням більшовика Зінов’єва, добре укріплений Двінськ захопив німецький загін від 60 до 100 чоловік.

А що ж у цей час робила радянська влада? Радянський головнокомандувач Криленко оприлюднив наказ про «організацію братання» з німцями. Однак, «фріци» виявилися стійкими до таких «братерських обійм». 19 лютого Раднарком протелеграфував у Німеччину про те, що згоден на все. Проте німці кілька днів не відповідали, продовжуючи наступ.

21 лютого радянська влада в Петрограді оголосила: хто не запишеться в Червону армію, того пошлють під конвоєм копати окопи навколо міста. За кілька днів у Червону армію записалося до 100 тисяч. Нарком Дибенко повів у бій матросів. 1 березня вони захопили Нарву, і через два дні, з наближенням німців, утекли. 4 березня німці без бою увійшли в Нарву. Назвати цю вилазку «розгромом німецьких військ» було б великою натяжкою, тим більше, що сталися ці події не 23 лютого.

Досі історики навіть у більшовицькій пресі тих днів не знайшли жодного посилання на розгром німців, який нібито стався 23-го. Навпаки, 25 лютого більшовики включили гудки в самому Петрограді, щоб розбудити місто і прискорити запис добровольців у Червону армію, очікуючи наступу німців на столицю. 26 лютого Ленін повідомив найближчих соратників, що столиця переноситься до Москви.

Набагато цікавіші події на зовнішньополітичному фронті. 23 лютого зранку Німеччина надала свої мирні умови, за якими Петроград мав визнати незалежність Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, України, підписати мирну угоду з Україною, демобілізувати армію, роззброїти флот і т. д.

Тоді ж 23 лютого члени ЦК РСДРП (б), тобто більшовики, згодилися прийняти німецький ультиматум.

О 3 годині ранку 24 лютого вже Всеросійський Центральний виконавчий комітет приймає німецький ультиматум. За капітуляцію проголосували 116 членів ВЦИК, 85 проти, 26 утрималися.

Отже, 23 лютого і наступний день — це, по суті, дні безумовної капітуляції Радянської Росії.

Ймовірно, саме цей факт зумовив обрання цього дня в якості свята. Щоб забути ганьбу, її треба було перетворити на торжество. Також нова влада просто потребувала нових свят, і ліпила їх з будь-чого.

Влада створювала гранично дешеві, лубочні міфи для «найширшого сприйняття».

Замість того, щоб ушанувати якогось реального Худойбердиєва чи Бобікова, більшовики знаходили правильних діячів, з правильними біографіями, пролетарським родоводом до восьмого коліна і відповідними звучними прізвищами.

Згадаймо, що лише на Рейхстаг у 1945 році перелазив ледь не батальйон, доки туди не видерлися бійці з «правильними» національностями — росіянин і грузин.

Якщо хтось програє, то хтось має й виграти. Цей наступ — безумовний успіх німецької армії, яка продемонструвала, що навіть після виснажливої трирічної війни на два фронти зберегла організованість і здатність діяти малими групами у ворожому оточенні.

За два тижні німецька армія захопила вп’ятеро більшу територію, ніж їй вдалося відвоювати за попередні три з половиною роки першої світової війни. Про німецькі втрати в даному поході вчені жодних даних не знайшли. Тож, Німеччина здійснила цю експансію фактично без втрат, хоча за попередні роки війни поклала на Східному фронті більше мільйона солдат.

Це свідчить про те, наскільки вигідно розкласти супротивника зсередини. І наскільки ще важливіше — не допустити розкладення своїх військ та державних структур.

Треба сказати, в наступі брали участь далеко не найкращі німецькі частини. Найкращі війська з тих, що залишилися в Німеччини, ще влітку 1917 року, після початку розвалу російського фронту, головнокомандуючим німецької армії Гінденбургом були перекинуті на Західний фронт.

Відносно невеликі німецькі загони наочно показали, наскільки організована воєнна сила може бути потужнішою за дезорганізовану потолоч.

Німці цілком могли захопити Петроград, і все, що захотіли б. Однак величезне місто їм не було потрібне в умовах війни на Заході, тим більше, що більшовики згодилися на все.

Треба сказати, в той час, як німці показали усього лише здоровий глузд і свою незмінну організованість, тодішня українська еліта яскраво виявила свої безглуздя і крайню безвідповідальність, розпустивши українізовані частини регулярної армії та навмисне перешкоджаючи бурхливому зростанню Вільного козацтва. Якби не це самовбивче по відношенню до України безглуздя тодішньої української влади, більшовицькі зграї так само тікали б від українського війська, а не організовували масові розстріли й експропріації в Україні, як це сталося насправді.

Однак, на жаль, в історії не буває умовного способу.

Тому перед Україною сьогодні стоїть дилема. З одного боку, навіщо святкувати день капітуляції Радянської Росії, ще й називаючи його днем перемоги Червоної армії?

Тим більше що це капітуляція перед Німеччиною, а не перед Україною.

З іншого боку, значна частина населення — нашого населення — звикла святкувати цю дату, часто вже й не пов’язуючи її з Радянською армією, а вважаючи просто святом чоловіків. Залишити без уваги численних людей, звиклих на цей день дарувати й отримувати подарунки, було б не зовсім правильним.

Тому оптимальним було б перейменування даної дати на День ветерана радянської армії. Як кажуть, і справедливо, і по суті.

Вочевидь, також необхідне встановлення в Україні ще одного «чоловічого» свята.

Це цілком може бути День Покрови Пресвятої Богородиці — старовинне козацьке військове свято (14 жовтня). А може — традиційний для православних (насамперед балканських слов’ян) «чоловічий день» — День Георгія Переможця (6 травня).

Напевно, варто шанувати й дату однієї з перемог вітчизняної зброї. Росіяни для цих же цілей витягли з «запасників» 4 листопада — день вигнання поляків з Москви.

На суб’єктивний погляд найбільше підходить перша точно зафіксована в історії дата битви наших предків (облога Константинополя 18 травня 860 року). Або, за бажання, можна продовжити на будь-який смак: перемогами Володимира Мономаха, Данила Галицького, битвами під Жовтими Водами, Корсунем, Берестечком, Жванцем, датами численних визвольних повстань ...

У багатющій українській історії не становить жодних проблем обрати гідну для вшанування і, головне, не брехливу дату. Справа лише за тією таки політичною волею і тим таки здоровим глуздом.