UKR ENG
«ПАТЕНТБЮРО» Web-журнал «Інтелектус» Популюс & Традиції Бог є Бог не безладу, а миру
ТЕМПОРАЛОГІЯ
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
ІНТЕЛІГІБІЛІЗАЦІЯ
СИМВОЛІКА & ГЕРАЛЬДИКА
* МАТРИКУЛ
ІНФОРМЕРИ

Бог є Бог не безладу, а миру

“Все нехай діється пристойно і докладно», тому що «Бог є Бог не безладу, а миру» (1 Кор. 14,40,33) 

Цей заповіт Святого Петра можна виконати тільки завдячуючи ієрархії – наголошує у своїй докторській дисертації «ІСТОРИКО-ЮРИДИЧНИЙ РОЗВИТОК РІШЕНЬ ПОСТАНОВ КОБРИНСЬКОГО (1626 р.), ЗАМОЙСЬКОГО (1720 р.) ТА ЛЬВІВСЬКОГО (1891 р.) СИНОДІВ ЯК ДЖЕРЕЛ ПАРТИКУЛЯРНОГО ПРАВА ККСЦ» (2006 р.) Митрофорний протопресвітер о. Іван Михайлович Луцький [1, с.72].

Дійсно багато було дано Людству, дуже багато (!). Тільки щирі, працюючи над своїм інтелектуальним та духовним розвитком християни можуть мати уяву про ту Велику Ціль, яка стоїть перед всіма нами і яка буде розгортатися у майбутньому перед нашими нащадками у цьому гармонійному і дуже досконалому Світі. У Світі, який ми всі пізнаємо і дивуємося його складності і безмежності тих можливостей, які розгорнутими перед кожною людиною.

Але на яких засадах створювати цей МИР і подолати безлад ?

Це питання ставало перед Людством в усі віки і на всіх переломних етапах розвитку (це не стільки дійсно були переломні часи, скільки тоді найбільш активно і цілеспрямовано працювала людська думка, завдяки накопиченій інтелектуально-духовній праці).

Ми світські вчені тільки починаємо звертатись до наукових надбань теологів і докторів канонічного права після Першого Всесвітнього Конгресу Духовної Згоди в Алма-Аті у 1992 р., коли граф Арнольд фон Кейсерлінг із Німеччини вже перед всіма присутніми вченими та духовними діячами Світу, а були представники всіх восьми най поширених конфесій, вказав на потрібний синтез знань вчених всесвітніх конфесій і знань діячів світської науки, кажучи, що «ми можемо почати робити те, що ніхто і ніколи не робив» [2, c.65]. А ми всі, на той час представники академічної економічної науки, сприйняли дуже глибоко ці доленосні тези знаного в усьому Світі вченого. Цікаво, що на необхідність підвищення відповідальності науки перед Людством та впровадження міжнародного контролю за псі- дослідженнями двічі на цьому Форумі вказував академік В.П. Казначеєв [3, c.150], якого бажали послухали майже всі закордонні журналісти (він перший експериментально довів у 50-ті роки існування Полевих форм взаємодії живих тканин, а потім проводив в цьому напрямку дослідження із фахівцями із Іспанії та інших країн). Але до 1992 р. його прізвище було не відоме широкому загалу і він не багато мав виступів на міжнародних наукових конференціях та форумах (результати його досліджень переважно використовувались фахівцями оборонного комплексу СРСР). Але Світ швидко змінювався і змінюється.

Тому цей синтез вже дійсно потрібен сучасній цивілізації. Пройшло майже 18 років, а фундаментальних наукових праць по теоретичним питанням так необхідних для менеджерів всіх постіндустріальних країн Світу так майже і не надруковано в Східній Європі. А чому ?

\А тому, що загальмували владні структури в країнах із перехідною економікою методологічні пошуки науковців. Ні – не було надруковано Указів або інших нормативних актів про заборону здійснювати наукові пошуки, - користувались іншими шляхами. Так, за рахунок керованих засобів масової інформації створили таку атмосферу, що методологія в академічних інститутах стала нікому не цікава. Переклади закордонних праць або первинна обробка статистичної інформації із висновками на рівні рефератів друкувались усіма фаховими часописами, а дуже рідкі методологічні статті тонули в цьому океані праць початківців у науці (ці переважно безідейні праці всіх влаштовували, вони не потребували ні яких змін ні від кого).

Тому, коли ми почали шукати наукові праці останніх років, в яких висвітлювались би питання природничого права і його вплив на діюче законодавство, щоб можна було відчути правотворчі процеси у Європейському Союзі, ми звернулись не до світської юридичної науки, а до фахівців канонічного права, яких все ж таки вдалось знайти в Україні (!).

І це було обґрунтовано, тому що вже у 1320-1380 рр. Дж. Віклеф вважав необхідним як можна швидше повернутись до правових засад Ветхого та Нового Заповітів. Тоді християнські вчені Риму добре зрозуміли, що заміщення легіакційного процесу (двоступеневого розгляду справ) спрощеним формулярним (провадження per leges заміщено провадженням per formulas), коли позивач і відповідач не вимовляють процесуально встановлених фраз, а намагаються спрощено викласти сутність справи, отримавши від претора записку для судді, було пов’язано із зростанням розмірів держави і складністю дотримуватись високоморальних норм в судочинстві при зростанні кількості справ, які потребували невідкладного розгляду (!). Крок за кроком і від легіакційного процесу відходили в Римі, хоча ще Ебуцій, який допустив формулярний процес за бажанням «працюючих» (це Вам нічого не нагадує ?), головним все ж вважав – легіакційний. Але багатьом потрібна була вже на том рівні розвитку суспільства керована судова процедура. Тому в Римі за Августа остаточно встановлюється замість легіакційного процесу формулярний. Динамізм розвитку суспільства забезпечується, але суспільство все більше і більше втрачає головне – найголовніші сутнісні моменти права, коли на початку розвитку протистояння позивач і відповідач повинні були спробувати знайти сили для примирення і зниження суспільної напруги. Нас зараз не хвилюють питання, які хвилювали Граціана у 1150 р.: є війни гріхом, чи ні; що можна назвати справедливою війною; можливо використовувати військову силу, щоб допомогти союзникам для припинення несправедливих дій, чи ні; можливо діяти із помсти, чи ні; можливо здійснювати насильство по відношенню до єретиків, чи ні; можливо залучити майно єретиків до церкви, чи ні; у військових діях можуть приймати участь прелати та особи духовного стану взагалі – по особистій волі або за наказом Апостольського престолу чи імператора, чи ні (Gentiii A. De Jure Belli. Libri Tres – Oxford, 1993 – p. 16, 86, 93, 53, 56, 131). Це Християнський Світ у ХІІ столітті хвилювали моральні аспекти війни і вчені прийшли до висновку, що Святе Письмо однозначно проти війни і згідно йому війна неприпустима ! (Декрет Граціана, 1150 р.).

У нас в Східній Європі з’являються у 2010 р. військові доктрини які взагалі констатують можливість і виправдовують початок військових дій із застосуванням першими ядерної зброї (!). Може хтось вважає, що це тільки залякування, але це спонукає багатьох людей невпевнено дивитись у майбутнє, це паплюжить моральні засади людства взагалі. Тому звернутись до засад природничого права і канонічного права, побачити їх спільну трактовку найважливіших питань правових відносин, особливо, в умовах прискореного формування права Європейського Союзу – це те, що дійсно потрібно сучасним юристам в Україні і в Східній Європі. Треба остудити голови втрачаючих здоровий глузд політиканів, які нічого не бажають робити, а бажають тільки шантажувати Світ.

І те, що багато правових питань, які виходять за межи партикулярного права і віддзеркалюються у діючому сучасному правовому поля України, розглянуто у докторській дисертації на здобуття наукового ступеня доктора східного канонічного права в 2006 р. дає надію на прискорення розуміння в Україні тієї великої праці яку виконують країни Європи, будуючи спільне право Християнського Світу Європи.

Всіх, хто не знайомий із канонами Католицької Церкви (ККСЦ) вразить Кан. 39 – «Слід сумлінно зберігати й підтримувати обряди східних Церков як спадок усієї Христової Церкви, в якому віддзеркалюється та традиція, що походить від Апостолів через Отців, і який утверджує божественну єдність католицької віри і її різноманітності.» А о.Іван Луцький пояснює (сс. 36-37): «Кан. 39 пригадує про обов’язок східних католиків зберігати і підтримувати власний обряд. Мова не йде в цьому каноні лише про статичне дотримування і збереження обрядової спадщини. Вивчаючи глибину сутності цієї спадщини, вірні повинні і динаміці повсякденного життя і літургічної практики свідчити про дотримання і збереження свого обряду. Цей обов’язок спричинений тою обставиною, що різні обряди східних Католицьких Церков – це не тільки шанована старовина, але у них виразно проявляється спадщина, котру вірні отримали через Отців Церкви ще з апостольських часів, а ця спадщина складає невід’ємну частину божественного насліддя цілої Христової Церкви. Львівський синод повністю підтримує такі вимоги до вірних стосовно обряду і дає дуже важливе твердження «що та різнорідність обрядів не тільки не перешкоджує, але до помноження красоти і величі Церкви ще як найбільше причиняється» (Постанова ЛС, роз.ІУ, 2, стр.109). Східні Католицькі Церкви покликані, зберігаючи своє насліддя, зробити власний неповторний внесок, щоб «вони проквітали та з новою апостольською силою виконали доручену собі місію» (Собор Ватіканський ІІ (1962-1965) Пор.: конст. «Orientalium Ecclesiarum», 1, стр. 171). А далі о.І.М.Луцький робить такий висновок: «Вимоги кан.39 і відповідної постанови ЛС (Львівського синоду) повністю співпадають. Це можна пояснити тим, що збереження і дотримання обряду Церкви свого права для ієрархії було завжди доленосним питанням. В своєму прагненні до збереження літургічної і духовної спадщини ієрархія зустрічала розуміння верховної церковної влади.» І дійсно у конст. «Amanissimus hamani generis» (Пій ЕХ), 8 квітня 1862 р. занотовано: «Єдність католицької Церкви всім нічого не противиться многолика різнорідність святих і узаконених обрядів, більше того, найбільше причиняється вона до збільшення гідності, величі, красоти і блиску самої Церкви» (in: Iuris Pontificii de propaganda fide, ex Typographia polyglota, Romae, MOCCCXCIY, Vol.YI, par. 2, p. 368 /переклад о.І.М.Луцький).

Таким чином у канонічному праві Християнська Церков на протязі тисячоліть зберігає різноманіття духовної спадщини. А як зберігається культурне різноманіття у сучасній Європі ? Інтеграція повинна забагато знищити, як це було реалізовано в СРСР за 70 років. Ні, нічого подібного не відбувається. Так, наприклад, конституційною хартією ЄС є , по-перше, Договір про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі від 18 квітня 1951 р., а також Договори про створення Європейського економічного об’єднання і Європейського об’єднання з атомної енергії від 25 березня 1957р., а також Єдиний європейський акт 1986 р. і договори про входження в Союз нових держав членів. А що ж є другим ? А не має «в друге» ! Всі ці договори створюють первинне право ! Не має у «Європейському праві» вторинних положень і гарантом урахування інтересів всіх і навіть малих етнічних меншин є підвищення ролі Європейського Парламенту, з одного боку, і Суду Європейського Союзу – з другого.

Не можна не зрозуміти, що архітектори Європейського дому виходять із глибокого розуміння етнічно – соціальних особливостей, а також основ природничого і канонічного права. Інакше не можна пояснити ту нерівність для блага малих країн, яка має місце при вибранні депутатів у Європейський Парламент. Так, від Люксембургу – один депутат від 62 тис. населення, а в Німеччині – один депутат від 755 тис. населення (!). І це, відверто пояснюють керівники Європейського Союзу - робиться із ціллю забезпечити права народів в умовах політичної і економічної гегемонії великих держав. Важливо і те, що Європейський Парламент працює на 9 офіційних мовах, а ООН – тільки на 7.

Треба відзначити спільне відношення в канонічному праві і в європейському праві до рівня кваліфікації керівників. Так, о.І.М. Луцький відзначає (с.60), що Замойський синод стосовно кандидатури до протопресвітера постановляє «… щоб лише таких поставляти, котрі ревністю, набожністю, наукою і освітою других перевищують…» (Постанови ЗС, роз. ГХ, стр. 245).

Те, що Європейський Союз вже має свого Президента – це свідоцтво високопрофесійного керівництва на всіх рівнях інтеграційного процесу. Зверніть увагу тільки на такі загально відомі дані. У 1979-1980 рр. Європейським Парламентом і Комісією було розглянуто 484 петиції, а вже у 1988-1990 рр. – майже 700. І депутати не блокують трибуну, а намагаються дійсно працювати плідно. Так, за 8 годин засідання виступає від 50 до 80 депутатів і засідання проводять 60 днів на протязі одного року, але по середам проводять одне нічне засідання (дуже багато питань, які потрібно вирішувати). Якщо у 1969 р. на 505 запитань Європейського Парламенту дали відповіді Комісія ЄС і Рада ЄС, то у 1989 р. такі відповіді давались на 2972 запитання. Так, що депутати Європарламенту «наукою і освітою других перевищують…» пересічних громадян Європи, чи ні ?

Зрозуміло, що ніякої узурпації влади у Європейських структурах в ХХІ столітті і бути не може і народи Європи ніхто і ніколи вже не роз’єднає, як це сталося із народом України, коли «Святійший Синод царя Петра І на протязі двох століть до краю знищив релігійне життя, спричинивши своїм управлінням історичні передумови для того, щоб традиційно православна держава царів зробила різкий діалектичний стрибок у напрямі атеїстичної імперії комунізму» (о.І.М.Луцький, с.13). Дуже важко і історикам згадувати про подільність великої нації, яка має державність на протязі 2400 років. Якій не давали можливості об’єднатися. «Основною причиною стало наростання нетерпимості до самої ідеї єдності Христової Церкви, котру наполегливо проповідувала Москва, що зухвало присвоїла собі роль так званого Третього Риму. Ці спроби мають місце і в сучасної історії, не сприяють вихованню почуття релігійної толерантності і взаємоповаги.» (о.І.М.Луцький, с.14).

Життя на землі не повинне припинитись, особливо, із-за нерозумних дій людства, як з точки зору природничого права, так із точки зору канонічного права. Тому важливі питання забезпечення сімейних правових відносин на засадах природничого права були вирішені ще у старовинному Римі. Так, до семи років (infantes) люди були повністю недієздатними, від 7 до 14 років чоловіки і від 7 до 12 жінки (impuberes) визнавались здібними самостійно здійснювати угоди, які призводили тільки до придбання (без яких-небудь втрат чи встановлення обов’язків). І тільки за дозволом опікуна можливо було встановлювати обов’язки неповнолітнім або припиняти їх право. А головне – що вилучати майно опікун не мав права, а повинен був піклуватись і про майно і про особу неповнолітнього. Але, який дійсно високий рівень піклування про неповнолітніх (!), які з 14 років (жінки з 12 років) до 25 років мали можливість брати собі куратора (попечителя) і мали право відмовитись від погодженої угоди, відроджуючи свій майновий стан. Якщо громадянин мав попечителя, то угоди, які були пов’язані із втратою майна, визнавались дійсними тільки при згоді попечителя (як реально дбали за молодь !), але молоді люди мали можливість без згоди попечителя одружуватись та складати заповіт (!). Це не можливо віднести до обмеження прав. Скоріше за все - це треба розглядати як забезпечення вільного і щасливого життя з обмеженням робити незворотні необґрунтовані дії, які б погіршили майновий стан молодих людей (!). Із дисертації о.І.М. Луцького ми бачимо, що канонічне (партикулярне) право фактично продовжує цю традицію – «Кан.800 – пр.1. Не можуть важно укласти подружжя чоловік до закінчення шістнадцяти років життя і жінка до закінчення чотирнадцять років життя» (і далі розглянути Кан.807, Кан.808, Кан.809, Кан.810, до яких приводиться одне і теж джерело Замойський синод). Пояснення, які надає о.І.М.Луцький, свідчать, що доктора канонічного права не тільки спираються на засади природничого права, але встановлюють примат римського права по деяким нормам перед канонічним правом і головне – творчо відносяться до необхідності змін, враховуючи розвиток суспільства. Так, «…з того, що ЛС (Львівський синод) нічого не згадує про вік наречених, а потім Папа Пій ХІІ і офіційно ввів вищий вік для вступлення у шлюб, можемо зробити висновок, що під впливом розвитку суспільства такий вік був підвищений. Вірним треба постійно нагадувати, що вступлення у шлюб знаменує собою поворотний момент в житті людини і до цього наречені повинні бути фізично і психологічно підготовлені, що, зрозуміло, вимагає певної зрілості» (о.І.М.Луцький, с.172). Тому, встановлений в Україні шлюбний вік для жінки у 17 років, а для чоловіка – у 18 років, не тільки не заперечує природничому праву, а це підвищення можливо розглядати як обґрунтовану і прогресивну норму (не в усіх питаннях Східна Європа відстала).

Багато ще цікавих питань розглянуто в дисертації «ІСТОРИКО-ЮРИДИЧНИЙ РОЗВИТОК РІШЕНЬ ПОСТАНОВ КОБРИНСЬКОГО (1626 р.), ЗАМОЙСЬКОГО (1720 р.) ТА ЛЬВІВСЬКОГО (1891 р.) СИНОДІВ ЯК ДЖЕРЕЛ ПАРТИКУЛЯРНОГО ПРАВА ККСЦ» (2006 р.) Митрофорного протопресвітера о. Івана Михайловича Луцького, які виходять на сучасні проблеми і віддзеркалюються у сучасному європейському праві.

Всім українцям буде цікаво дізнатись про життя єпископа д-ра Михайла Левицького, «який на протязі 42 років керував Галицькою митрополією, а Римський Папа Пій ІХ булою «In Apostolicae Sedis factigio» від 16 червня 1856 року підносить митрополита Левицького до кардинальської гідності. Це був перший український греко-католицький єпископ, що став кардиналом Римської Церкви. Помер кардинал Михайло 15 січня 1858 року в Уневі» (о.І.М.Луцький, с.16).

Але більш доречним буде самостійно ознайомитись із цією цікавою працею Великого Українця, о. Івана Михайловича Луцького, яка дійсно відкриває невідомі широкому загалу сторінки інтелектуально-духовної боротьби Греко-Католицької Церкви за майбутнє України і українського народу.

Заступник голови Українського (Азовського) Відділення Академії Економічних наук і підприємницької діяльності, заступник голови Громадського Міжнародного Комітету Інтелектуального і Духовного Єднання,

д.е.н. О.В.Васильєв-Мюллер

07.03.2010 р., Станіслав (з 1962 р. Івано-Франківськ)

                                                                       

Літературні джерела

  1. Луцький І.М. Історико-юридичний розвиток рішень Постанов Кобринського (1626 р.), Замойського (1720 р.) та Львівського (1891 р.) синодів як джерел партикулярного права ККСЦ : автореф. i дис. на здобуття наук. ступеня доктора східного канонічного права: спец. «Філософія, психологія та канонічне право» /І.М.Луцький. – Івано-Франківськ, 2006. – 18 с. i 257 c.
  2. Васильев А.В. Теоретико-методологические особенности ренесанса естественного права./В Бюлл. Азовского Отделения Академии ЭНиПД, ИЭСКИ, ГМК ИиДЕ №11, 2002.- Мариуполь – Зарагоса. – сс.53-66.
  3. Васильев А.В. Теоретико-методологические основы концепции преобразования и сохранения труда, как проявления естественно-исторических закономірностей (сборник очерков по соціально-экономической теории)/Александр Валерьевич Васильев. – Мариуполь, ИЭСКИ, 1998. – 267 с..

Висловити думку у Форумі

Дивіться:

ПАТЕНТБЮРО-ОНЛАЙН - миттєві заявки на об'єкти інтелектуальної власності