UKR ENG
«ПАТЕНТБЮРО» Web-журнал «Інтелектус» Козацтво Як вам козакується, козаки?
ТЕМПОРАЛОГІЯ
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
ІНТЕЛІГІБІЛІЗАЦІЯ
СИМВОЛІКА & ГЕРАЛЬДИКА
* МАТРИКУЛ
ІНФОРМЕРИ

Як вам козакується, козаки?

Козаки… Упродовж віків і віків українська нація сприймала і завжди сприйматиме козацтво як невід’ємний атрибут свого існування. Вона пройнялася козацьким духом, возвеличила його до святості національної ідеї і пройшла шлях від усвідомлення себе як нації, що породила козацтво, до нації, цим козацтвом породженої. Зараз в Україні вже близько мільйона козаків, тобто людей, які прийняли присягу козака та були посвячені в козацтво; їм присвоєно козацько-військові звання і надане право носіння козацьких одностроїв. Лише на Одещині діє зараз понад 20 обласних козацьких організацій, і ще стільки ж існує самостійних районних, міжрайонних, міських, сільських, професійних (скажімо, пасічників, рибалок, спортсменів, фермерів) осередків. Відтак їх існування – це вже не лише фольклорна данина історичному минулому, але й цілком реальна проблема сучасного українського суспільства.

Саме про це і йдеться у циклі проблемних статей, автором яких став відомий історик та ідеолог сучасного козацтва, автор двотомного видання «Козацькі вожді України», «Всесвітньої козацької енциклопедії» та першої історії сучасного Чорноморського козацтва Одещини «Лицарі Приморського степу» генерал козацтва Богдан Сушинський.

Проблеми сучасного козацтва закладено в самій суті цього національно-громадського руху. Історично козацтво було покликане до життя – і весь час жило – війною, нагальною потребою обороняти Україну від постійних нападів татарських орд, турків, поляків та інших нападників. Ясна річ, у перерві між походами, козаки, принаймні частина з них, господарювали в своїх фермерських “зимівниках”, займалися рибальським, соляним, бондарським, ковальським та іншими промислами і ремеслами, але в суті своїй козацтво було професійним воїнством, все життя якого полягало у війні та приготуванні до неї. Отож перша проблема, яка виникла під час відродження козацтва в Україні на початку 90-х років тепер уже минулого століття, полягала в питанні: “А яким має бути призначення козацтва?” Що це: народна армія, резервна армія, як додаток до офіційно діючої, фольклорно-етнографічні гурти чи професійні громадські об’єднання? Відповіді на ці запитання так досі і не знайдено.

В російських (Кубанському, Донському, Уральському, Терському) козацтвах ситуація визначеніша. Поза ідеологічне і фізичне винищення цих козацтв комуністами, вони вижили і зберегли свої давні військово-поселенські традиції козацьких станиць – з характерними одностроями, побутом і фольклором. Але і в Росії діяльність сучасного городового, тобто позастаничного, козацтва – теж проблема. І полягає вона, передусім, у правовій площині, адже воєнізовані організації в Росії і в Україні заборонені конституційно. Але як тоді сприймати сотні тисяч чоловіків, організованих в структурні сотні, полки та війська; обмундированих, наділених військово-козацькими званнями та посадами, озброєних ритуальною козацькою зброєю?

Так, поки що вони проходять, як звичайнісіньки громадські організації, на рівні з любителями кактусів і товариством колекціонерів метеликів. Але зрозуміло, що потрібен окремий “Закон про козацтво”, який би регламентував діяльність кількох сотень козацьких структур, що діють нині в Україні, та адаптував їх до громадського суспільства. Існувало кілька проектів такого закону, проте жоден із них Верховна Рада так и не розглядала. Очевидно, наші депутати не розуміють, що якщо сьогодні для цієї маси напіввоєнізованого люду закони не написати, завтра для неї “закони вже будуть неписаними”. На мій погляд, основну масу молодого козацтва слід розглядати як воїнів запасу, і службу їх прирівняти до армійської служби в запасі, з активним залученням козаків до охорони громадського порядку, охорони об’єктів, підтримання прикордонного режиму.

Таке, державницьке, ставлення до козацтва дозволило б уникнути конфліктності, закладеної у тому, що ми маємо сотні різноликих організацій: одні з них налаштовані патріотично, інші – є проросійськими, їх козаки носять шеврони та кокарди з символами сучасної Росії, або й колишньої Російської імперії, і виступають проти територіальної цілісності та незалежності України. Одні підтримують Церкву Київського патріархату, інші “воюють” з нею разом із Церквою патріархату Московського. Якщо до цього додати ще й існування в Україні кількох гетьманів козацтва і верховних отаманів всеукраїнських козацтв, які не визнають одні одних, та врахувати, яка ворожнеча існує між отаманами в регіонах, то стає зрозуміло, що суспільство має справу з явищем дуже цікавим, але вибухонебезпечним. Отож іще одна проблема – єдність козацьких лав, їх підпорядкованість одному статутові, одному гетьманові, єдиним організаційним засадам та єдиній меті. Чи були спроби об’єднати українське козацтво? Так, спроби були, але всі вони призводили до ще поглибленіших розколів. Остання, найбільш масована і впливова спроба була продемонстрована 22 січня 2005 року, на Козацькій раді, що відбувалася на Софіївському майдані у Києві. Саму тут кілька тисяч козаків проголосили Президента України Віктора Ющенка, за його участі і згодою, Гетьманом України. А на Великій Раді козацтва на острові Хортиця 4 червня 2005 року керівники всеукраїнських козацьких організацій вручили йому свої «вірчі грамоти» та визнали його Гетьманом України.

При цьому зверніть увагу: йдеться не про обрання Президента України Почесним Гетьманом Українського козацтва, якими були свого часу Л. Кравчук та Л. Кучма; і навіть не про обрання Ющенка Почесним Гетьманом України, а саме про проголошення кількома сотнями тисяч козаків, кількома в Мін’юсті зареєстрованими козацькими організаціями конституційно діючого Гаранта Конституції, Президента України – Гетьманом України, тобто, кажучи мовою юристів і політиків, а також виходячи з українських історично-державних традицій, – військовим правителем Української Гетьманської Держави, посади якого Конституцією, звичайно ж, не передбачено. І зважимо, що Президент прийняв відповідну присягу та клейноди Гетьмана України, тобто державні символи українського козацького Гетьманату.

Здавалося б, усе: історичне об’єднання всього українського козацтва під єдиною гетьманською булавою відбулося! Але не поспішаймо з висновками. По-перше, об’єдналися далеко не всі організації, які діють в Україні, по-друге, за три роки, що минули від козацького майдану на Софії, ніхто зі штабу Гетьмана й пальцем не ворухнув, щоб проголошені на Софії та Хортиці принципи єднання якось реалізувати. Не чутно і про появу хоча б проекту «Закону про козацтво», хоча, здавалося б, Гетьману-Президентові сам Бог велів ініціювати його створення і прийняття. Водночас назріла досить серйозна правова колізія.

В багатьох гарячих козацьких головах національна ідея вже давно переброджує на ідею Української Козацької Держави. Що й казати, ідея свята. Але питання в тому – як, коли, якими силами і в який спосіб утілювати її. Свого часу, на Великій Раді козацтва в Донецьку, вже навіть поставили були на голосування акт проголошення такої держави. І я виявився тією людиною, яка своїм виступом ці голови змушена була остудити. Чому? Ну, по-перше, з точки зору законності, проголошення якоюсь громадською організацією, та ще й напіввоєнізованою, всупереч Конституції, створення гетьманської Держави було б ідейно-організаційним актом державного перевороту. Та справа навіть не в цьому. Чи спробував хтось із цих гарячих голів – які й досі не остигли – проаналізувати, всебічно аргументувати і визначити: а що це таке – козацька держава у сучасній індустріальній, багатонаціональній і багатопартійній, на якихось сто двадцять партій, Україні ХХІ століття? Яка її соціальна, політична та економічна база; які засади формування та яка ідеологія?

І все ж таки, як бачимо, в 2005 році Президента України було проголошено Гетьманом України. Якщо виходити з міжнародно-усталених норм державотворення, а також із традицій державотворення українського, то це рівнозначно тому, що, якби, скажімо, кілька сотень тисяч поляків на центральному майдані Варшави проголосили Президента Польщі її королем (і Президент прийняв би від них корону); або якісь організації Туреччини проголосили б Президента Турецької республіки, з його згоди, – султаном Османської імперії.

І тільки завдяки тому, що жоден міжнародного рівня юрист-державник в незалежній Україні так досі й не переночував, а жоден опозиційний Президентові депутат і вухом не повів; а ще завдяки цілковитій бездіяльності Ющенка як Гетьмана, це перелицювання Президента на гетьмана, а республіки України – на Гетьманську Державу, обійшлося без гучного політичного скандалу. Хоча навіть важко уявити собі, які наслідки таке перелицювання мало б у подібній ситуації для вже згадуваних президентів Польщі та Туреччини.

А з іншого боку, між нами, козаками, кажучи, хіба подібне, фольклорно-театралізоване, без жодних юридично-державницьких наслідків, проголошення Президента Гетьманом – не є дискредитацією святої козацької національної ідеї – створення Гетьманської держави?

Чи вдається основній масі козацтва прижитися в нашому суспільстві? Вдається. Але про це ми поговоримо в наступній публікації.

Джерело: Одеські вісті, 07 лютого 2008

Висловити думку у Форумі

Двивться також: