Кримінальна відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності: історія та правова перспектива

Проблема вдосконалення кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності є не лише нагальною потребою на сучасному етапі розвитку України, але і в історико-правовому аспекті сягає своїм корінням до глибокої давнини. Факти існування одного з найпоширених порушень авторського права – плагіату (оприлюднення чужого твору під іменем особи, яка не є його автором) мали місце ще у стародавній Греції та Римській імперії. Зокрема, у трактаті Вітрувія “Про архітектуру” є навіть опис літературного змагання на честь Аполлона (міфологічного покровителя мудрості) та Муз (дев’яти богинь – покровительок мистецтв і наук), які традиційно проводилися в Олександрії. За свідченням Вітрувія, суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду аж ніяк не ліпшому письменнику, мотивуючи подібне рішення тим, що решта учасників змагання подали точні копії творів відомих на той час авторів. Після цього інциденту всі письменники, звинувачені у плагіаті, були вигнані з Олександрії...

З іншого боку, в усі історичні періоди плагіат різко засуджувала громадська думка. Про творчу діяльність людини та необхідність її охорони висловлювались відомі філософи, письменники, поети різних країн та поколінь, які черпали відповідні джерела із свого повсякденного життя. Наведу лише деяких з них.

Наприклад, філософ стародавньої Греції Платон (427-347 рр. до н.е.) стверджував, що створення будь-яких творів мистецтва і ремесла треба назвати творчістю, а всіх створювачів – творцями. Інший відомий філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй “Метафізиці” зазначав, що “будь-яке мислення спрямоване на творчість...”.

Відомий класик давньоримської літератури Вергілій (70-19 рр. до н.е.), автор славетної “Енеїди”, очевидно, з сумом констатував порушення авторського права, виходячи з його крилатого вислову: “я написав вірші, а слава дісталась іншому”, який на сьогодні вже увійшов до скарбниці античної мудрості.

Визначний російський поет Олександр Пушкін (1799-1837 рр.) стосовно творчості стверджував: “...не продается вдохновенье, но можно рукопись продать...”, а у тексті роману відомого українського письменника А.В. Головко (1897-1972 рр.) “Мати” прямо відображено порушення авторського права видатного українського поета Тараса Шевченка на його всім відомий “Кобзар”: “...І надумав написати українського вірша. Вибрав з “Кобзаря” – теж було про кохання. Чепурненько виписав на сторінці і підпис: “П. Діденко”. Прибіг другого дня до Лесі схвильований: яке ж враження справив написаний вірш?...Леся розповіла, що батько, прочитавши, похвалив. Сказав, якщо сам Павлуша написав це, то дуже хороший вірш, просто-таки, справжній поет росте з нього...Звичайно, Павлуша розумів, що на одному вірші, та й то чужому, далеко не заїхати, треба все нові та нові. А де їх взяти? Щоправда, “Кобзаря” б іще хватило надовго, та він не такий дурень, щоб не розуміти, яка це непевна річ, як легко на цьому “зрізатись”. До того ж трохи неприємно було й від свідомості, що все це сталося через шахрайство. Ні, треба самому таки писати вірші. Став пробувати – не виходило. Тоді хоч-не-хоч знову-таки вдався до “Кобзаря”. Тільки тепер уже був обережніший, не списував цілого вірша, а два рядки з одного, потім підбирав до них з другого і так далі. Смислу не завжди можна було добрати, але рифма завжди була повна...”.

Не вкради!

Можна висловити припущення, що передумови охорони прав інтелектуальної власності містились вже у Біблії – стародавній пам’ятці писемності, яка є найпоширенішою книгою у світі. Як справедливо зазначається у Юридичній енциклопедії, поряд із законодавством релігійно-обрядового характеру, Біблія засвідчує кількатисячолітній розвиток правничої ідеології та містить юридичні настанови цілковито матеріального світу.

Однією з юридичних настанов Біблії можна вважати Божу заповідь “Не вкради” (Втор 5:19, Исх. 20:15). Слід мати на увазі, що дана заповідь поширюється як на матеріальні речі, так і на речі нематеріального світу, а її коментування зводиться до того, що: “воровать – значит лишать чего-то другого человека или присваивать себе нечто, принадлежащее другому, не имея на то разрешения или права: деньги, доброе имя, вещи, средства, идеи, радость, чувства, самоуважение, веру, время... Воровать – значит не давать другим то, что по праву им принадлежит: лишать заработка, утаивать прибыль, отказывать в признании, отнимать время, иные права…”. У Біблії також містяться фактично найперші засади відповідальності за порушення даної заповіді, а саме: крадій повинен був відшкодувати вартість вкраденого щонайменше у подвійному розмірі або підлягав продажу у найми, зокрема: “Если украденное найдется у него,…пусть заплатит вдвое…” (Исх 22:4), “Укравший должен заплатить; а если не чем, то пусть продадут его для уплаты за украденное им…” (Исх 22:3).

Як відомо, ще від далекого 988 р. християнство стало державною релігією Київської Русі (IX – перша половина XIII ст.), що через відповідні її положення принесло на територію України не лише нову культуру, духовність, але й нове регулювання відносин у суспільстві. Звичайно, це не було кримінально-правовим регулюванням охорони прав інтелектуальної власності, проте стверджувало історичні та соціальні передумови для подальшої криміналізації відповідних порушень вже на законодавчому рівні.

Ще так задовго до Бернської...

Як справедливо підкреслюється в юридичній літературі, на території України в різні часи діяли законодавства тих держав, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини. Ці чинники зумовили те, що тривалий час на території України діяли акти законодавства різних держав.

Слід зазначити, що такі визначні пам’ятки та джерела українського писаного права, як “Руська правда” (ХІ ст.), Судебник Великого князя Казимира ІV (1468 р.), Литовські статути (редакцій 1529, 1566, 1588 рр.), “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.), “Зібрання малоросійських прав” (1807 р.) не містили норм про кримінальну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності. Натомість виникнення на території України законодавства про кримінальну відповідальність за дані порушення тісно пов’язано з її перебуванням у складі Російської імперії.

Аналіз законодавчих актів Російської імперії, що діяли на території України, дає змогу дійти висновку, що вперше закріплення кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності на законодавчому рівні було здійснено в першій половині ХІХ ст. у Зводі законів Російської імперії (1832 р.) – систематизованому збірнику законів Російської імперії, підготовленому впродовж 1826-1830 рр. спеціальною комісією під керівництвом М. М. Сперанського. Загалом Звід законів Російської імперії складався з 15 томів, що мали відношення до різних галузей права, зокрема кримінального.

Таким чином, закріплення кримінальної відповідальності за порушення авторського права на території України було здійснено більш ніж на п’ятдесят років раніше від дати прийняття першого в світі міжнародно-правового акта у сфері охорони авторського права – Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів (1886 р.).

Винагородити потерпілого автора – пріоритетне завдання

Отже, перші кримінально-правові норми стосовно охорони авторського права містились у ст.ст. 2275, 2276, 2276 відділення 4 “О присвоєніи ученой или художественной собственности” глави 4 “О присвоєніи и утайкЂ чужой собственности” Розділу 12 “О преступленіяхъ и проступкахъ против собственности частныхъ лицъ” Книги 1 “Уложеніе о Наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ” 15 тому Зводу законів Російської імперії (далі – Звід законів).

Так, згідно із ст. 2275 Зводу законів “Если кто, присвоивъ себЂ чужое произведеніє словесности, наукъ, искусствъ или художествъ, издастъ оное подъ своимъ именемъ, то онъ, сверхъ обязанности вознаградить сочинителя или художника за всЂ причиненные ему ущербъ и убытокъ, подвергается: лишенію всЂх особенныхъ, лично и по состоянію присвоенныхъ ему, правъ и преимуществъ и ссылкЂ на житье въ одну изъ отдаленныхъ губерній, кромЂ Сибирскихъ, съ заключеніемъ на время отъ шести месяцевъ до одного года, или, буде онъ по закону не изъятъ отъ наказаній тЂлесныхъ, отдачЂ в рабочій домъ на время отъ одного года до двухъ лЂтъ” .

Крім того, відповідно до ст. 2276 Зводу законів “Кто, не выдавая себя за автора чужаго сочиненія, перевода или иного произведенія наукъ, искусствъ или художествъ, на зная, что оное есть литературная или художественная собственность другаго, будетъ безъ надлежащаго уполномочія, находящимся у него по какому либо случаю произведеніемъ сего рода располагать какъ бы принадлежащимъ ему, напечатавъ или дозволивъ напечатать книгу, статью или музыкальные ноты, или же представить драматическое или играть музыкальное сочиненіє въ публичномъ собраніи, или повторяя и размножая картины и другія произведенія искусствъ или художествъ, тот за сіе, сверхъ слЂдующаго за причиненные имъ чрезъ то убытки вознагражденія, приговаривается: къ заключенію въ смирительномъ домЂ на время от трехъ мЂсяцевъ до одного года, смотря по обстоятельствамъ, болЂе или менЂе увеличивающимъ или уменьшающимъ вину его. Семужъ наказанію подвергаются, какъ тЂ, которые, безъ дозволенія автора, напечатаютъ или дозволятъ напечататъ новымъ изданіемъ книгу, статью или музыкальное сочиненіе или эстампъ, такъ и тотъ, который продастъ рукопись или право на изданіе книги, статьи или музыкального сочиненія или эстампа, нЂсколькимъ лицамъ порознь безъ ихъ согласія, если при семъ не было съ его стороны никакого подлога или иного обмана”.

Також у силу ст. 2277 Зводу законів “ТЂ, которіе, перепечатывая вполнЂ книги, статьи или музыкального сочиненія или цЂлаго эстампа, помЂстятъ въ своихъ книгахъ, журналахъ, гравювахъ и т. п. какія либо заимствованныя въ размЂрЂ вышеопредЂленной закономъ части литературныхъ или художественныхъ произведеній такихъ авторовъ или художниковъ, которые еще въ живыхъ, или коихъ права на ученую или художественную собственность принадлежатъ еще исключительно ихъ наслЂдникамъ или другимъ лицамъ, приговариваются, впрочемъ не иначе, какъ по жалобЂ обиженныхъ, къ денежному взысканію вдвое противъ цЂны всЂхъ напечатанныхъ ими экземпляровъ книги, нотъ или эстамповъ съ такими заимствованными изъ чужихъ произведений частями”.

Таким чином, можна стверджувати, що у Зводі законів достатньо повно врегульовувалися питання кримінальної відповідальності за порушення авторського права, а також встановлювалися суворі кримінальні покарання за таке порушення.

Як вбачається з наведених кримінально-правових норм, порушення авторського права, що переслідувалось у кримінальному порядку у ті далекі часи, полягало у привласненні чужого твору науки, літератури чи мистецтва, виданні даного твору під своїм іменем, друці та іншому розпорядженні чужим твором як своїм власним або частиною даного твору, а винна особа повинна була не лише у повному обсязі відшкодувати потерпілому автору завдані цим збитки, але і підлягала засланню до найвіддаленіших губерній Російської імперії на строк від шести місяців до одного року чи відданню у робітничий будинок на строк від одного до двох років чи поміщенню до так званого “утихомирювального” будинку на строк від трьох місяців до одного року. Також, подібно до згаданих положень Біблії, винний піддавався грошовому стягненню у подвійному розмірі від ціни усіх неправомірно надрукованих примірників книг, нот та інших творів.

На нашу думку, такий підхід російського законодавця до кримінально-правової охорони авторського права можна охарактеризувати як достатньо дієвий, оскільки, по-перше, він давав реальну можливість отримати автору та іншим особам, яким належить авторське право, від винної особи грошові компенсації за завдані порушенням їх авторського права збитки, і таким чином виконував важливу компенсаційну функцію, якій, до речі, у сучасному кримінальному праві почало приділятись дедалі більше уваги, а по-друге, забезпечував дієве покарання винного шляхом застосування будь-якого з зазначених кримінальних покарань, а отже, виконував в усі часи притаманну кримінальному праву функцію кари. Очевидно, поєднання таких заходів майнового та карального характеру загалом буде здатне виконувати важливу функцію запобігання злочинним порушенням авторського права і суміжних прав в Україні в наш час.

Слід зазначити, що в Україні чинність Зводу законів Російської імперії в частині кримінального права було поширено з 1840 р. на Лівобережну, а з 1842 р. – на Правобережну Україну. При цьому Звід втратив чинність лише після встановлення на території України радянської влади, а отже, діяв близько 80 років.

Про злочинні діяння

Другий не менш важливий нормативно-правовий акт, що встановлював кримінальну відповідальність не лише за порушення авторського права, але і прав промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки тощо), був прийнятий уже у наступному ХХ ст. Ним стало Кримінальне уложення, підписане російським імператором Миколою ІІ 22 березня 1903 р. (далі – Кримінальне уложення).

Норми, присвячені кримінально-правовій охороні авторського права були зосереджені у двох окремих статтях Кримінального уложення. Це були ст.ст. 620 та 622, які містились у тридцять п’ятій Главі Кримінального уложення “О преступныхъ дЂяніяхъ противъ правъ авторскихъ и привилегій на изобрЂтенія”.

Так, відповідно до ст. 620 Кримінального уложення “Виновный въ самовольномъ пользованіи, вполнЂ или частью, чужимъ правомъ литературной, музыкальной или художественной собственности наказывается: арестомъ или денежною пенею не свыше пятисот рублей. Если такое пользованіе симъ правомъ учинено самовольнымъ изданіемъ или размноженіемъ, съ цЂлью сбыта, произведенія литературного, музыкального или художественного, то виновный наказывается: заключением в тюрьмЂ. Если же виновный самовольно издалъ чужое литературное, музыкальное или художественное произведеніе подъ своимъ именемъ, то онъ наказывается: заключеніем в тюрьмЂ на срок не ниже трехъ мЂсяцевъ”.

Згідно ст. 621 Кримінального уложення “Виновный въ самовольномъ пользованіи, чужою, выданною въ установленномъ порядкЂ, привилегіею на изобрЂтеніе или чужимъ правомъ на воспроизведеніе заявленныхъ, въ установленномъ порядкЂ, заводскихъ, фабричныхъ или ремесленныхъ модели или рисунка наказывается: арестомъ или денежною пенею не свыше пятисот рублей”. Крім того, в силу ст. 622 Кримінального уложення “Торговецъ, виновный въ храненіи для продажи или ввозЂ изъ-за границы для продажи или въ продажЂ предмета, завЂдомо изготовленнаго в въ нарушеніє права литературной, музыкальной или художественной собственности или привилегіи на изобрЂтеніе, наказывается: арестомъ или денежною пенею не свыше пятисотъ рублей”.

Отже, порівняно зі ст.ст. 2275, 2276, 2276 Зводу законів Російської імперії (1832 р.), у ст.ст. 620, 621 та 622 Кримінального уложення (1903 р.) охоронялось не лише авторське право, але і права промислової власності (права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, торговельну марку), що є набагато більш ширшою кримінально-правовою охороною. Крім того, криміналізовані нові форми порушення авторського права, які полягали вже не тільки у самовільному виданні з метою збуту чужого літературного, музичного чи художнього твору, але і, на чому особливо наголошувалось у ст. 620 Кримінального уложення, взагалі у будь-якому самовільному користуванні чужим правом літературної, музичної чи художньої власності та, як зазначалося у ст. 622 Кримінального уложення, в зберіганні для продажу або ввезенні з-за кордону для продажу предметів, завідомо виготовлених на порушення права літературної, музичної чи художньої власності. Також, як вбачається з зазначених статей Кримінального уложення, ними встановлювалися більш тяжкі покарання за порушення авторського права, які полягали в арешті винного, його ув’язненні у в’язниці на строк, не менший ніж три місяці, або у стягненні з винного грошової пені у розмірі до 500 рублів.

Про пильну увагу російського законодавця до кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності свідчить той факт, що зазначені статті Кримінального уложення були введені в дію, не чекаючи набуття чинності даного Уложення у повному обсязі. Зазначимо, що Кримінальне уложення 1903 р. набуло чинності частинами протягом 1904–1906 рр.

Не менш важливою особливістю кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності відповідно до Кримінального уложення було те, що справи про порушення чужого авторського права та права промислової власності (ст.ст. 620, 621, 622 Кримінального уложення) починалися не інакше, як за скаргою потерпілого. Навіть вирок про покарання відмінявся, якщо особа, котра принесла скаргу стосовно дій порушника прав інтелектуальної власності, примириться з винним до виконання винесеного вироку суду.

Кримінальне уложення було джерелом кримінального права, що, поряд зі Зводом законів Російської імперії, діяло на території царської Росії, зокрема України, до встановлення в них Радянської влади, а отже, було чинним упродовж майже 20 років.

Порушника до “потрійного” штрафу та примусової праці на реченець!

Як відомо, з встановленням радянської влади на теренах України почалося й формування відповідного радянського законодавства. 23 серпня 1922 р. прийнятий перший Кримінальний кодекс УРСР (далі – КК УРСР (1922 р.), який, по суті, копіював відповідний загальносоюзний Кримінальний кодекс РСФСР (1922 р.). Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (далі – ВЦВК) від 23 серпня 1922 р. з цієї дати Кодекс набув чинності на всій території УРСР. Кодекс також охороняв права інтелектуальної власності, однак, на відміну від попередніх йому Зводу законів Російської імперії та Кримінального уложення, під абсолютно іншим кутом зору, виходячи, звичайно, з пріоритету інтересів радянської держави.

Так, кримінальна відповідальність за порушення авторського права встановлювалась у ст. 101 Кодексу, яка містилась у п. 2 “Про злочини проти порядку управління” глави 1 “Державні злочини” Особливої частини КК УРСР (1922 р.). Згідно із даною статтею КК УРСР “самовільне видання, розмноження з метою збуту літературних, музичних і, взагалі, художніх творів, визнаних надбанням республіки”, каралося “примусовими роботами на строк до одного року з конфіскацією майна або без неї”. Слід зазначити, що у такому контексті кримінальна відповідальність за порушення авторського права розглядається як відповідальність за один із державних злочинів, а отже, передусім, охоронялись державні інтереси. Натомість кримінально-правова охорона прав та законних інтересів автора здійснювалась лише опосередковано, що відповідало політико-правовій ідеології тогочасної радянської держави. Крім того, виходячи зі змісту ст. 101 КК УРСР (1922 р.) самовільне видання, розмноження з метою збуту літературних, музичних та художніх творів, які не були визнані надбанням республіки, взагалі не тягло за собою кримінальної відповідальності, а отже, унеможливлювало охорону авторського права.

Кримінальну відповідальність за порушення прав промислової власності встановлювалося в іншій главі Особливої частини КК УРСР – главі 6 “Майнові злочини” (ст.ст. 198-199). Так, відповідно до ст. 198 Кодексу “самовільне користування з корисливих мотивів чужим винаходом або привілеєю, зареєстрованою у встановленому законом порядку” каралося “примусовими роботами на строк до одного року або штрафом у потрійному розмірі проти отриманого від самовільного використання прибутку”.

У силу ст. 199 КК УРСР (1922 р.) “самовільне користування з метою недобросовісної конкуренції чужим торгівельним, фабричним або ремісничим знаком, малюнком, моделлю, а так само чужою фірмою або чужим найменуванням” каралося “примусовими роботами на срок до одного року або штрафом у потрійному розмірі проти отриманого від самовільного використання прибутку” .

Отже, позитивними тенденціями першого Кримінального закону радянського періоду стосовно охорони прав інтелектуальної власності можна вважати подальшу деталізацію кримінально-правової охорони прав промислової власності та встановлення дієвого покарання за ці злочини – штраф у потрійному розмірі від суми отриманого прибутку.

Наступний Кримінальний кодекс УРСР від 8 червня 1927 р. (далі – КК УРСР (1927 р.) введений у дію відповідною постановою ВЦВК на всій території УРСР з 1 липня 1927 р. У ньому кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності здійснювалась ст.ст. 190 та 191, що містились у розділі 7 “Протимайнові злочини” Окремої частини Кодексу.

За ст. 190 КК УРСР (1927 р.) “самовільне користування винаходом, ламаючи правила, установлені в законах про патенти на винаходи, а також самовільне використання літературних, музичних і інших мистецьких або наукових творів, ламаючи закон про авторське право” каралося “примусовою працею на реченець до трьох місяців або штрафом до однієї тисячі карбованців”. Крім того, в силу ст. 191 Кодексу “за ламання з метою несумлінної конкуренції чужого права на виключне користування товарним або фабричним знаком, малюнком, моделлю, а також чужою фірмою” була встановлена “примусова праця на реченець до шести місяців або штраф до трьох тисяч карбованців”.

У зазначеному вигляді нормативно-правове регулювання кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності проіснувало в УРСР до 1961 р. 28 грудня 1960 р. постановою IV сесії ВР УРСР п’ятого скликання було затверджено новий Кримінальний кодекс УРСР, який набув чинності 1 квітня 1961 р. (далі – КК УРСР (1961 р.).

Кримінальна відповідальність за порушення авторських прав містилась у ст. 136 “Порушення авторських прав”, що входила до Глави 4 “Злочини проти політичних та трудових прав громадян” Особливої частини КК УРСР (1961 р.). При цьому відразу ж впадають в око вади правил законодавчої техніки КК УРСР (1961 р.), адже авторське право не є ані виборчим, ані трудовим правом громадян. Отже, відповідь на запитання, чому дана стаття була поміщена радянським законодавцем до розділу злочинів проти політичних та трудових прав громадян, лишається загадкою.

Зазначимо, що відповідно до ст. 136 КК УРСР (1961 р.) “видання під своїм іменем або інше привласнення авторства на чужий твір науки, літератури та мистецтва, незаконне відтворення або розповсюдження такого твору” каралося всього навсього “виправними роботами на строк до одного року або штрафом у розмірі до трьохсот карбованців”.

Кримінальна відповідальність за порушення винахідницьких прав містилась у ст. 137 Кодексу, згідно з якою “привласнення авторства на чуже відкриття, винахід або раціоналізаторську пропозицію, розголошення винаходу або наукового відкриття або заявки без згоди автора, а також незаконне використання винаходу, право здійснення якого належить державі” аналогічно до санкції ст. 136 КК УРСР (1961 р.) каралося “виправними роботами на строк до одного року або штрафом у розмірі до трьохсот карбованців”.

Отже, порівнюючи кримінально-правові норми стосовно охорони авторського права, які містились у Зводі законів та Кримінальному уложенні з відповідними нормами радянських кримінальних кодексів, і неозброєним оком можна помітити, що перші значно більшою мірою та дієвіше охороняли авторське право від порушення. Головне, вони турбувалися про автора, якому на рівні кримінального законодавства (незважаючи на існування цивільних санкцій за порушення авторського права) гарантувалось відшкодування винним завданої шкоди у повному обсязі. Чого, однак, не можна сказати про норми, присвячені охороні авторського права у всіх трьох радянських кодексах.

Кримінальні кодекси УРСР, ставлячи на перше місце охорону інтересів держави, власності, наче “краплею в морі” охороняли авторське право громадян, при цьому, незважаючи на подальший розвиток науки, техніки, мистецтва, суспільства у всіх їх проявах, абсолютно не згадували про необхідність кримінально-правової охорони прав виконавців, виробників фонограм, програм мовлення (суміжні права). Попри те, що з цією метою на рівні міжнародного співтовариства ще у 1961 р. було прийнято Римську конвенцію про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, у 1971 – Женевську Конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм тощо. Зазначеними міжнародними актами проголошувалась необхідність створення національного режиму охорони не тільки прав авторів, а й інтересів виконавців, виробників фонограм.

Водночас, стосовно кримінально-правової охорони прав промислової власності у Кодексах присутні позитивні моменти, з-поміж яких можна відзначити, наприклад, встановлення у ст.ст. 198, 199 КК УРСР (1922 р.) за порушення даних прав покарань у вигляді штрафу в потрійному розмірі проти отриманого злочинцем прибутку.

На зміну КК УРСР (1961 р.) 5 квітня 2001 р. ВР прийняла Кримінальний кодекс України (далі – КК України), який набув чинності з 1 січня 2001 р. У Кодексі трьома окремими статтями встановлена кримінальна відповідальність не лише за порушення авторського права, але і суміжних прав (ст. 176), прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177), незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229).

Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності” від 22 травня 2003 р. №850-IV з метою приведення чинного законодавства України у сфері інтелектуальної власності у відповідність із вимогами міжнародно-правових актів у цій сфері зазначені ст.ст. 176, 177, 229 КК України викладені у новій редакції.

Із досвідом на перспективу!

Таким чином, Україна має багатий історико-правовий досвід законодавчого регулювання кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності. Доцільно наголосити, що зазначений досвід набувався ще значно раніше від дати прийняття першого у світі міжнародно-правового акта у сфері авторського права, – всесвітньо відомої Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів (1886 р.). Зважаючи на те, що на сучасному етапі розвитку України логічно постає питання про вдосконалення кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності, можна справедливо стверджувати, що для її подальшого вдосконалення в нашій країні склались усі необхідні історичні та правові передумови.

При цьому проведений аналіз законодавства про кримінальну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, що на різних історичних етапах діяло на території Українї, вказує на необхідність подальшого запозичення до ст.ст. 176, 177, 229 КК України існуючих на тих чи інших історичних етапах позитивних положень кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності, до яких, насамперед, можна віднести закріплений ще у кримінально-правових нормах царської Росії обов’язок винного у повному обсязі відшкодувати суб’єктам права інтелектуальної власності шкоду, завдану порушенням відповідних прав інтелектуальної власності. Доцільно також було б запозичити до ст.ст. 176 КК України, наприклад, криміналізацію дій, пов’язаних із зберіганням незаконно виготовлених творів або їх ввезенням з-за кордону на територію України, якщо це мало на меті подальший продаж даних творів в Україні, що, знову таки, було здійснено ще у ст. 2276 П’ятнадцятого тому Зводу законів Російської імперії, а також встановлення за відповідні злочини покарання у вигляді штрафу у потрійному розмірі проти отриманого злочинцем прибутку, що мало місце ще у ст.ст. 198, 199 КК УРСР (1922 р.).

Вивчення та врахування історико-правових аспектів кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності дозволить вдосконалити кримінально-правову охорону прав інтелектуальної власності, що є одним із пріоритетних завдань держави на сучасному етапі розбудови України. Адже залежно від того, як кримінально-правовими засобами захищатимуться права інтелектуальної власності, можна говорити про дотримання в нашій державі конституційних прав громадян у сфері інтелектуальної власності та їх юридичний захист.

© Коваль Антон

Джерело: Юридична газета, №3(39) 28 лютого 2005

Висловити думку у Форумі