Ода державним лікарям-стоматологам

Зізнаюсь, останні роки я майже не виписую газет. Бо яку не відкриєш, завжди або про вбивство, або про знущання над простою людиною, або про шахрайство. Зі світлим смутком згадуєш часи, коли газети писали про подвиги, про Справжніх людей, звали до світлого, справедливого...Та відійшли ті часи разом з Державою нашої юні. Тепер все інше і зовсім іншими стали герої нашого часу. Герої, яких в ті часи, хіба що в кримінальних хроніках можно було побачити. І стає на душі гідко та порожньо. І газети в наших домівках надійно витісняє чистий туалетний папір...

Не маючи світлих ідеалів, не збудуєш майбутнього. А хіба ж тільки наволоч ми зустрічаємо на нашому шляху. Хіба не залишилось справжніх хороших людей? От і хочу я започаткувати рубрику „ Про хороших людей”. І почати її хочу з розповідей про справжніх лікарів. На жаль, вірніше на щастя, я не можу похизуватись хворобами. Всі вони залишились в далекому Дитинстві. Єдине, що в мене боліло і болить- це зуби. То ж розповім про тих, хто рятував мене і від болю, і від втрат.

Моє повоєнне дитинство співпало з часом бормашин з ножним приводом то ж стоматолог тоді нагадував ката. Мабуть з-за цього в дитинстві і юні , щоб не мучитись, йшов рвати, а не лікувати зуби. А потім моя однокласниця Валя Позіна закінчила медінститут і стала стоматологом. Вже після втрати десятка зубів я почав лікуватись в неї. Знаєте, вона вже давно на пенсії, давно вже не лікує, а я, як і мої однокласники, до цього часу її боїмось. Хоч вона і сама плакала, коли нам було боляче. Та уколів тоді не робили, швидкісних бормашин не було і від їх скреготу зуби хватало ще в коридорі...

А потім були роки навчання в аспірантурі, робота на Рменському мясопереробному підприємстві Кремлівської райспоживспілки. І була знаменита стоматологічна поліклініка в Киселівському провулку поряд з площею Дзержинського.Там вперше в житті став лікувати зуби після знеболюючого уколу. Не буду ганити тамтешніх стоматологів. Лікували не боляче і надійно. Там за три роки лікування я не втратив ні одного зуба.От лише те лікування нагадувало конвеєр. Поліклініка гопрозрахункова і лікар навіть слова не скаже. Посадив, вколов новокаін, заповнив формуляр, посверлив, запломбував – до побачення! Навіть лікарів тих не запам’тав. Лише ті бігучі черги в коридорах перед стоматкабінетами та величезний пам’ятник Дзержинського, зіщуленого від зубного болю…

А потім мене, за передачу своїх наукових розробок на Захід, зіслали до Львова і я прийшов лікуватись у державну стоматологічну поліклініку на Академічній. До лікаря можна було потрапити тільки по запису. Лікарів я не знав, от і потрапляв кожен раз до іншого. За два роки втратив аж 6 зубів. Та от з гострим болем у нижній сімці я потрапив до чергового лікаря Віктора Костянтиновича Нікітіна. Після рентгену виявилось, що один з коренів сімки періодентитний, ще й тріснув. По правилам зуб належало видалити. Але я вже перед цим втратив три сусідні зуби. А Віктор Констянтинович був не просто лікар, а Бог в своїй справі. Лікар-фронтовик, в роки війни в Сталінграді він лікував зуби самому полоненому фельмаршалу Паулюсу. Той до самої смерті слав йому поздоровчі листівки на Новий Рік...То ж Віктор Костянтинович відокремив хворий корінь і відвів мене до молодого хірурга Миколи Дикого. Там вони так заговорили мені зуби, що я і не відчув, як видалили хвору частину. Потім на залишках сімки ще років п’ятнадцять тримався місток! Після того, як Віктор Костянтинович пішов на пенсію, настала черга приватних стоматкабінетів. Містки - протези ставали все довшими, все більш дорогими, а термін їх носіння все коротшим. Все частіше я ходив до Дикого і без болю, але й без надії полишав у нього зуб за зубом. Не тому ходив, що не хотів витрачатись на приватних хірургів-стоматологів. Раз пішов до такого. За 20 доларів він годину мене катував, розтрощивши зуба і виймаючи з рани уламки. Півмясяця після нього я не міг говорити й ще місяць сидів на манній каші. Тож тому йду до Дикого, що він так і залишився Колдуном, який базікає-базікає з тобою, а потім каже:”А чого це ви пане сидите – зуб Ваш давно вже на мисочці”. Ти ошелешений і трохи злий від того, що він перервав свою оповідку на самому цікавому місці, виходиш...

Випадково , двадцять років тому прочитав у „Високому замку” про винахідника поліпропіленових зубних протезів Евальда Вареса. Його навчально-експериментальний науковий центр знаходився тоді на 7 поверсі НВО „Карат”. Записався я до нього. Приходжу задовго до призначеного часу. В коридорі в мяких кріслах сидить два старих селянина. Вони не записані, приїхали з гірського Турківського району. Хоч прийом суворо по запису, вони знають, що Доктор їх неодмінно прийме. Бо ще ні одному селянину, ні одному ветерану він не відмовив. Розповіли, що він 20 років відсидів в Сталінських концтаборах, як член сім’ї буржуазного урядовця. Стоматології навчався в Ганновері ще до 1939. Тому й вижив в концтаборі, хоч і частково втратив слух, що був на Колимі кращим стоматологом. Естонський чародій захопив мене і розповідями про секрети стоматології, і відношенням до ветеранів. В його центрі за протези ветерани платили копійки, а отримували їх по принципу : сьогодні перший прийом і зняття зліпку, а завтра – примірка готового протезу! Ще 10 років я протримався завдяки Евальду Яновичу. Та потім НВО „Карат” увійшло в приватизований концерн „Улектрон” і Вареса попросили звільнити приміщення. У львівських чиновників не знайшлось можливостей для надання його центру іншого приміщення на пільгових умовах. Переїхав Варес до Донецька і там тепер на нього моляться пенсіонери. Я ж з залишками зубів їжджу на протилежний кінець міста до його учня Ростислава Беднарчика. Ні, він не Бог, як Нікітін чи Варес. Він поки просто хороший лікар. Хоч він і не знає стільки історій, як Нікітін, чи Варес, та все одно – на лікування до нього в кабінет заходиш з задоволенням. Як до старого Друга. Хоч він і молодше за мене вдвічі і спільні розмови у нас можуть бути лише про село та стоматологію. Зате Ростік познайомив мене з молодим Богом стоматологічної хірургії, своїм колишнім однокурсником Сергієм Чигринцем з медичної академії. Минулої весни я застудився. Застуда спровокувала гнійний періодонтит залишку передніх зубів. Пішов до Ростіка. Абсцеси біля коріння. Канали не прохідні. Він нічого зробити не зможе. Повів мене до хірурга, щоб той зробив дренаж і видалив гній. Хірург глянув на знімок, і заявив, що всі 3 зуби треба видаляти. Тоді Ростік дав мені номер мобілки свого інститутського приятеля, який залишився в аспірантурі, а зараз викладає на кафедрі стоматологічної хірургії. Мобілка була відключена , то ж я пішов до Дикого. Розповів йому все, показав знімок. Михайло Іванович через подвійні окуляри довго розглядав знімок, потім зітхнув – років 10 назад я запросто позбавив би Вас цієї гноївки. Зараз не тей зір. Не хочу зашкодити. Ви краще не дзвоніть, а йдіть до того Сергійка в медакадемію.Я про нього теж чув... Що ж, біжу в ту медакадемію. Ледве-ледве знайшов ту кафедру. Ростік казав, що Сергія тут всі знають. Дійсно, перший же стрічний сказав, що Сергій зараз в викладацькій. Заходжу. Сидять якісь симпатяшки –дівчатка та чорнявий худенький студентик. Питаю розгублено, чи не підкажуть, де знайти Сергія Чигринця. Студентик жваво піднімається – це я Чигринець. Мене аж заціпило. Ростік виглядає на свої 30, а тут якесь дитя! Та те дитя покрутило знімок, потім взяло мене за руку і відвело в операційну. Вмостило в крісло, щось весело мугикаючи вкололо в щелепу, а через декілька хвилин вже орудувало скальпелем та ваткою. Ні болю, ні дискомфорту я не відчув. Тільки цікавість – що за пісеньку він мугикає і коли ж я відчую хоч щось. Так і не відчув. Промакнув він мені рота в останнє марлею і передав привіт Ростіку. На цьому все й скінчилось. Через неділю все зажило, від гнійного періодентиту й сліду не лишилось.

Я з раннього дитинства болію зубами. Пройшов сотню лікарів. Не пам’ятаю нездар. Що про них говорити. А от Богів не треба забувати. І гірко, що пішов в Небуття Віктор Констянтинович Нікітін. Гірко, що скоро піде на пенсію Михайло Іванович Дикій. Соромно, що наші тупі чиновники втратили для Львова Евальда Вареса. Та тепло на душі від того, що працює не за гроші, а по покликанню душі Ростік Бернарчик. Що готує чудо-хирургів юний Бог стоматологій Сергій Чигринець. Що є ще в нашій країні справжні спеціалісти! От і закликаю Вас. Хай про всю ту піну, що над нами, пишуть ті, кому за це платять. Давайте напишемо про хороших людей, справжніх спеціалістів, яки зустрічались на вашому шляху!