Новий сюрприз від Мін’юсту

Друге пришестя Сергія Головатого в Міністерство юстиції, мабуть, запам’ятається значним оновлення медіа-законодавства. Крім законопроекту про реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ Мін’юст підготував нову редакцію Закону „Про інформацію”. За основу взято чинну зараз редакцію Закону, окремі положення якої зазнали суттєвих змін або були видалені з метою оптимізації структури Закону.

Удосконалено визначення інформації, яке подане в такому формулюванні:

„інформація - документовані чи іншим чином зафіксовані або публічно оголошені відомості або дані про осіб, предмети, факти, події, явища та процеси, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі”. В старому (чинному зараз) законодавчому визначенні немає фрази „іншим чином зафіксовані відомості”, а також не згадується, що інформація може стосуватися, окрім подій чи явищ, ще й осіб, предметів, фактів або процесів. То ж нове визначення інформації видається значно досконалішим.

Запропоновано також поняття „власник інформації”, тобто фізична або юридична особа, об'єднання громадян, держава, яка володіє, користується і розпоряджається інформацією, а також самостійно визначає режим доступу до неї. Це поняття використовується і в чинній редакції Закону, але в ній відсутнє визначення поняття. Застосування до інформації – нематеріального об’єкта – тріади „володіння-користування-розпорядження” може видатися дивним, оскільки під володінням зазвичай мається на увазі контроль над якимсь матеріальним об’єктом. Але концепція права власності традиційно застосовується до творів та інших об’єктів інтелектуальної власності; володіння такими нематеріальними об’єктами фактично зводиться до володіння хоча б одним матеріальним об’єктом, в якому втілено нематеріальний. Особливість лише в тому, що позбавити такого володіння вкрай складно: можна звісно вилучити матеріальне втілення об’єкта, але як убезпечитися від того, що об’єкт не було таємно відтворено в копіях, або від того, щоб колишній володілець не відтворив його по-пам’яті.

До основних принципів законопроектом пропонується додати своєчасність надання інформації за запитом та законність її створення і збирання. Веб-сайти в мережі Інтернет проект закону пропонує віднести до аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації. В чинній редакції Закону „Про інформацію» веб-сайти взагалі не згадані й статус засобів масової інформації у них відсутній, що почасти дивує наших закордонних колег і вносить певну невизначеність у правовідносини стосовно сайту.

Відомство Сергія Головатого пропонує додати до основних видів персональних даних ще і прізвище, ім'я, по-батькові та громадянство. Запропоновано також не виключний перелік інших видів інформації про особу, до яких зокрема віднесено ідентифікаційні коди чи номери, підпис, відбитки пальців, записи голосу, фотографії, дані про місце роботи та займану посаду, дані про судимість та інші форми притягнення особи до відповідальності, результати іспитів. Передбачається також особливий статус осіб, що претендують на виборні посади в органах державної влади чи органах місцевого самоврядування, займають на даний момент або займали такі посади раніше: персональні дані щодо них стануть відкритими.

Саме поняття інформації про особу (персональних даних) змінено і визначається як „відомості про фізичну особу, що ідентифікована чи може бути ідентифікована за їх допомогою”. Логічно правильнішим все ж видається послідовно характеризувати поняття, а не причетні до нього об’єкти, і визначити персональні дані як «відомості про фізичну особу, які дають можливість ідентифікувати цю особу». З метою забезпечення охорони інформації про особу планується заборонити зведення в єдині інформаційні банки і бази даних, охоплення єдиним номером ( кодом ) персональних даних, які були зібрані в різний час з різною метою органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності. Всі суб'єкти інформаційних відносин, які збирають інформацію про особу, повинні будуть до початку своєї роботи здійснювати у встановленому Кабінетом Міністрів порядку державну реєстрацію відповідних баз даних.

Передбачається і нововведення щодо інформації з обмеженим доступом: обмеженому доступу підлягатиме сама інформація, а не документ. Якщо у документі міститься інформація з обмеженим доступом, то документ зможе бути наданий для ознайомлення в частині, яка не містить інформації з обмеженим доступом.

Поряд із цим може бути розширено право громадян на інформаційний запит: поки що Закон передбачає, що запит подається відповідному органу законодавчої, виконавчої чи судової влади, його посадовим особам. Проект нової редакції Закону допускає подання запиту і до об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, при чому чітко вказано, що наведення причин запиту не є обов’язковим. Навряд-чи приватні фірми й компанії охоче надаватимуть інформацію за такими запитами, але в разі прийняття нової редакції Закону у будь-якого пересічного громадянина принаймні з’явиться законна підстава вимагати надання будь-якої відкритої за режимом доступу інформації.

Також передбачається, що письмовий запит на інформацію можна буде подавати у довільній формі, але вказавши прізвище, ім'я та по-батькові ( найменування ) запитувача, адресу, а також номер телефону, адресу електронної пошти, вид запиту ( індивідуальний чи колективний ), описавши інформацію, щодо якої робиться запит, із зазначенням дати й підписом. Вдвічі планується скоротити строки розгляду запиту: впродовж п'яти календарних днів з моменту отримання запиту має бути повідомлено про розмір плати за надання інформації, якщо її надання здійснюється за плату ( при необхідності додаткової обробки джерел чи значних витрат робочого часу ), або має бути надіслано обґрунтовану відмову у наданні інформації. Саму інформації має бути надано не пізніше 15-и днів з моменту отримання запиту. Вказаний строк може бути продовжений до одного місяця з обґрунтуванням причини такого продовження, якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або вимагає пошуку інформації серед значної кількості даних. Поки що ж Закон передбачає місячний строк для надання інформації за запитом у всіх випадках.

Положення Закону щодо оціночних суджень та неможливості притягнення до відповідальності за їх висловлення практично змін не зазнають. Хоча деякі моменти можна було б і підкорегувати. В законопроекті пропонується старе визначення від 2003 року: оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання які не містять фактичних даних, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів. Оціночне судження в принципі може бути образливим, але не наклепницьким, оскільки наклеп передбачає поширення саме вигаданих фактів про злочин або певний аморальний вчинок особи. Тобто природа оціночного судження й наклепу не є настільки подібною, щоб спеціально в Законі вказувати, що це різні поняття.

Найцікавішими є пропоновані зміни щодо відповідальності ЗМІ у справах про дифамацію. Очевидно, тут варто дослівно навести норму із проекту закону: „засоби масової інформації та журналісти у разі розповсюдження ними недостовірної інформації, інформації, що принижує честь, гідність, ділову репутацію фізичних або юридичних осіб, об'єднань громадян відшкодовують моральну ( немайнову ) шкоду шляхом вибачення перед ними з одночасним повідомленням у цьому ж засобі масової інформації про подальше опублікування чи оприлюднення в телерадіоефірі ( інформаційній мережі ) спростування недостовірної інформації”. Можливо, буде спроба витлумачити дану норму таким чином, що вибаченням і оприлюдненням спростування відшкодування моральної шкоди вичерпується; в теорії права існують концепції, згідно з якими моральна шкода не може бути оцінена в грошах, а відповідно – і не може бути відшкодована ними. Саме формулювання норми досить неоднозначне: крім оприлюднення спростування вводиться другий обов’язковий захід для відшкодування моральної шкоди – вибачення, але не вказано, чи має воно бути публічним і доведеним до читачів ( глядачів, слухачів ) засобу масової інформації. Також не уточнюється, чи обмежується відшкодування моральної шкоди лише цими двома заходами, чи можливе також стягнення певної грошової суми. Варто зауважити, що норма стосується не будь-яких суб’єктів, а лише ЗМІ та журналістів.

Розроблена Мін’юстом нова редакція Закону „Про інформацію” значно ближча до європейських стандартів порівняно з чинною редакцією, але законопроект поки що „сирий”, схоже, навіть не досить вичитаний. Після відповідного доопрацювання з уточненням і відшліфовкою окремих норм даний проект закону можна вносити у Верховну Раду - в разі його прийняття буде зроблено доволі значний крок на шляху покращення інформаційного законодавства України.