Право на об'єднання в торгово-промислові палати в Україні

Останнім часом система торгово-промислових палат в Україні стає ареною палких суперечок, де особисті амбіції зіштовхуються з колективними, а її внутрішня автономність зазнає потужного впливу зовнішнього соціуму, піддаючи випробуванню якість та міцність демократичної суті її існування[1].

Ситуація ускладнюється тим, що діяльність ТПП України здійснюється в правовому полі застарілого Закону України “Про торгово-промислові палати в Україні”[2] та не завжди досконалих положень нових Господарського[3] та Цивільного[4] кодексів України. Старе законодавство України за час свого існування не усунуло існуючих суперечностей, нове породило інші.

Ще більше протиріч зустрічається в локальних актах ТПП. Часто-густо вони містять норми, які ставлять у нерівне положення суб’єктів створення та членства в ТПП, невиправдано розширюючи координати обмежень, встановлених законом. В зв’язку з цим, на наш погляд, важливо дослідити це питання в площині статусу суб’єктів об’єднання та основних принципів його створення.

На жаль, у науковій літературі цю проблему не висвітлено. Більше уваги науковці приділяють підприємницьким товариствам, ніж непідприємницьким організаціям[5].

Закон України “Про торгово-промислові палати в Україні” відокремлює ТПП України від інших організаційно-правових утворень, наприклад, громадських організацій або об’єднань підприємств, виділяючи їх в окрему самостійну систему, на яку не поширюється дія Законів України “Про об’єднання громадян” та “Про підприємства в Україні”. Таке специфічне ставлення законодавця до ТПП знаходить своє відображення, перш за все, в принципах створення та нормативному закріпленні цілей та завдань ТПП. Крім того, право на об’єднання в ТПП обмежене статусом суб’єктів об’єднання та умовами щодо кількості та територіальної залежності їх утворень (п.п.1,7 ст.1; п. 2 ст. 5,

п. 3 ст. 14 ЗУ “Про торгово-промислові палати в Україні”). Відповідно до положень згаданого закону в Україні можуть створюватись та діяти ТПП з різним правовим статусом: торгово-промислові палати України, регіональні торгово-промислові палати та змішані торгово-промислові палати.

Із змісту Закону України “Про торгово-промислові палати в Україні” можна виділити основні принципи створення та діяльності ТПП: недержавності; державного сприяння ТПП, контролю та нагляду; неприбутковості; самоврядування; добровільності; легітимності; територіальності. Ці принципи містяться в різних розділах закону і не обмежуються положенням ст. 5 Закону України “Про торгово-промислові палати в Україні”, яка має найменування “Принципи створення торгово-промислових палат”. Ми не ставимо за мету розкрити в цій роботі зміст усіх названих принципів, спинимося лише на тих, які мають пряме відношення до висвітлюваних нами проблем.

Принцип недержавності полягає в тім, що держава в особі її органів та створених ними організацій не може бути одноособово засновником ТПП. Разом з тим, цей принцип не передбачає обмеження участі створених державними органами підприємств, установ та ін. в діяльності ТПП, оскільки така їх участь не перетворює ТПП в державні організації. Цей принцип також передбачає невтручання державних органів та їх посадових осіб у діяльність ТПП, рівно як і ТПП в діяльність державних органів та їх посадових осіб.

Принцип легітимності, по-перше, означає, що ТПП є статутною організацією, яка створюється та діє відповідно до законодавства України, має статус юридичної особи, повинна бути зареєстрована у порядку, визначеному законодавством. По-друге, засновниками та членами ТПП можуть бути лише юридичні особи, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадяни України, зареєстровані як підприємці, та їх об’єднання (ст.ст.1,7 Закону).

Поняття “створені” і “діють” корелюються відповідно поняттями “правоздатність” та “дієздатність” юридичної особи. Для юридичної особи вони виникають одночасно в момент її реєстрації. Обумовленість створення і діяльності юридичних осіб тезою “відповідно до законодавства України” означає набуття ними статусу юридичної особи за законами України і відповідно здійснення діяльності на підставі установчих документів. Іншими словами, юридичні особи, що мають статус нерезидентів, не можуть об’єднуватись в ТПП України, оскільки їх правоздатність та дієздатність виникає за національним законодавством країни їх утворення.

Не можуть бути учасниками ТПП представництва, відокремлені підрозділи підприємств, організацій, установ, які не мають статусу юридичної особи.

Щодо фізичних осіб, то їх право об’єднуватись в ТПП залежить від специфічної правоздатності, виникнення якої закон пов’язує з реєстрацією такої особи як підприємця. Разом з тим, не всякий підприємець (фізична особа) має право участі в ТПП, а лише громадянин України. Іноземці та особи без громадянства такими правами не наділені.

Членство в ТПП також може бути обмежене для тих учасників, які втратили відповідно до закону право на об’єднання в ТПП. Для підприємців та юридичних осіб такою ознакою є, наприклад, скасування їх державної реєстрації.

Принцип територіальності – це окрема форма законодавчого обмеження об’єднання в ТПП за кількісними та територіальними умовами їх створення.

За цими умовами в Україні діє лише одна Торгово-промислова палата України, в систему якої входять регіональні ТПП. Регіональність їх обумовлена межами областей, міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим. В межах кожного регіону може діяти лише одна регіональна ТПП. Це означає, що учасник РТПП Миколаївської області не може бути членом РТПП Одеської області і навпаки (ст. 6 ЗУ “Про торгово-промислові палати в України”). Разом з тим усі учасники регіональних ТПП є учасниками ТПП України (ст.13 ЗУ “Про торгово-промислові палати в України”). Загальна кількість РТПП визначається кількістю областей, автономних утворень та міст зі спеціальним статусом в Україні.

Щодо змішаних ТПП, то їх кількісні та територіальні обмеження законом не визначені. Вони створюються за участю ТПП України та партнерських організацій як в Україні, так і за її межами.

Принцип добровільності, відповідно до п. 1 ст. 5 Закону України “Про торгово-промислові палати в Україні”, полягає у праві підприємців входити або не входити до складу ТПП. Проте, розкриваючи зміст цього принципу, законодавець поширює його дію лише на підприємців, не згадуючи інших засновників, які за своїм статусом не займаються підприємницькою діяльністю, що на наш погляд є суттєвим недоліком змістовності згаданої статті, адже цей принцип є актуальним і для інших учасників об’єднання (юридичних осіб).

Оскільки з 1 січня 2004 року набули чинності Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України, слід розглянути питання, які нас цікавлять, в контексті положень названих нормативних актів.

Зі змісту ст.ст. 80, 81, 83, 85 Цивільного кодексу України випливає, що торгово-промислові палати України законодавець відніс до категорії непідприємницьких товариств, зазначивши, що особливості їх правового статусу встановлюються законом.

Визначення торгово-промислової палати надане в п. 1 ст. 21 глави 2 розділу I Господарського кодексу України. Віднесення законодавцем ТПП до господарюючих суб’єктів не виправдовує розміщення його в главі 2 “Основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування” Господарського кодексу України. На наш погляд, це приклад невдалого застосування нормотворчої техніки та систематизації нормативного акту. Оскільки цей розділ та глава не містять інших визначень об’єднань, крім ТПП та організації роботодавців, то визначення їх доцільно було б віднести до глави 13 розділу II Господарського кодексу “Громадянин як суб’єкт господарювання. Особливості статусу інших суб’єктів господарювання”, тому що відповідно до назви цієї глави вони мають статус “...інших суб’єктів господарювання”.

Як видно з тексту п. 1. ст. 21 Господарського кодексу України та п.1 ст. 1 Закону України “Про торгово-промислові палати в Україні”, ці визначення ТПП відрізняються одне від одного.

З їх порівняльного аналізу випливає, що пунктом 1 ст. 21 Господарського кодексу України законодавець невиправдано обмежив мету, з якою створюються торгово-промислові палати, вилучивши положення, що стосуються формування сучасних промислової, фінансової і торговельної інфраструктур, всебічного розвитку усіх видів підприємництва, не заборонених законодавством України, науково-технічних і торговельних зв’язків між українськими підприємцями та підприємцями зарубіжних країн. Разом з тим, доцільним доповненням до визначення ТПП вбачається включення законодавцем положень стосовно того, що ТПП є “статутною організацією, створеною на засадах членства”.

Щодо суб’єктів, які мають право створювати ТПП, то такими Господарський кодекс України називає “підприємців” та “організації”. Взагалі поняття “організація” не має нормативного визначення в законодавстві України. Ми вважаємо, що застосовується воно в правовому значенні для характеристики соціальних утворень, що мають організаційну єдність, певну структуру, регламент внутрішньої та зовнішньої діяльності та апарат управління чи представництва, якому учасниками утворення надане право виступати в зовнішніх відносинах з іншими суб’єктами права від імені цього утворення.

Залишається незрозумілим, яких підприємців та які організації має на увазі законодавець. Якщо усіх підприємців, то до таких слід віднести громадян інших держав та осіб без громадянства, що зареєстровані як підприємці за законодавством України. Якщо застосувати ті ж правила тлумачення до поняття “організації”, то виходить, що створювати ТПП можуть організації з будь-яким статусом (юридичні особи та ті, що такого статусу не мають).

Але в зв’язку з бланкетним характером п. 3 ст. 21 Господарського кодексу України, що відсилає нас до Закону України “Про торгово-промислові палати в Україні”, виникає інша суперечність. З одного боку, Господарський кодекс нібито розширив коло осіб, що можуть створювати ТПП, з іншого – обмежив право членства, визнавши його лише за юридичними особами, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадянами України, зареєстрованих як підприємці (ст. 7 ЗУ “Про торгово-промислові палати в Україні”)[6].

Така нормативна конструкція, коли право створювати організацію та право набувати членства в організації не є тотожними, не єдина в законодавстві України. Так, наприклад, ст. 16 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”[7] передбачає право іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, вступати лише в легалізовані об’єднання громадян України на загальних з громадянами України підставах, якщо інше не передбачено законами України. Щодо права створювати об’єднання громадян, то таке право для них цим законом не передбачено. Разом з тим, стаття 26 Конституції України[8] наділяє іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на загальних підставах, тими ж правами та свободами, що і громадян України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Крім того, міжнародними договорами, що визнаються Україною в зв’язку з правонаступництвом прав та обов’язків за міжнародними угодами Союзу РСР (ст. 7 ЗУ “Про правонаступництво України”[9]), наприклад, статтею 2 Конвенції Міжнародної організації праці № 87 “Про свободу асоціації та захист прав на організацію” від 9 липня 1948 року[10] (ратифікована Президією ВР СРСР 6 липня 1956 року), передбачено право підприємців, без будь-яких відмінностей, створювати за своїм вибором організації та право вступати в такі організації за єдиною умовою підпорядкованості статутам цих останніх.

Частина 2 статті 8 Конвенції МОП № 87 від 09.07.1948 р. зобов’язує застосовувати національне законодавство таким чином, щоб не порушувати гарантій, передбачених цією Конвенцією.

Стаття 22 Міжнародного пакту про громадські та політичні права, прийнятого 19 грудня 1966 року та ратифікованого Президією ВР СРСР 18 вересня 1973 року[11], також передбачає право кожної людини на свободу асоціації з іншими. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачені законом та є необхідними в демократичному суспільстві. Крім того, Міжнародний пакт містить застереження, відповідно до якого ніщо не дає права державам-учасницям згаданої Конвенції МОП № 87 від 09.07.1948 р. відносно свободи асоціацій та захисту права на організацію, приймати законодавчі акти, що могли б спричинити шкоду гарантіям, передбаченим у цій Конвенції, чи застосовувати закон таким чином, щоб завдавати шкоди цим гарантіям.

Як вбачається з аналізу ст. 2 Конвенції МОП № 87 від 09.07.1948 р., статут – це єдиний документ локального регулювання організації, котрий може містити умови та порядок прийому до складу членів асоціацій та виходу з них, а отже і торгово-промислових палат, як їх різновиду. Ця норма імплементована в законодавстві України та дістала своє відображення, наприклад, у статті 8 Закону України “Про торгово-промислові палати в Україні” та в ст. 88 Цивільного кодексу України.

Коментована норма міжнародного права орієнтує законодавців створювати такі закони про об’єднання, а підприємців приймати такі статути, котрі не порушували б прав і свобод інших людей та відповідали нормам національного законодавства і міжнародного права.

Людина, що вступила в організацію, повинна підкорятися вимогам статуту. Це означає, що її членство (перебування) в організації залежить від виконання нею приписів, зміст яких викладено в статуті. Таким чином, відсутність перешкод вступу до членів організації (крім випадків, передбачених законом) не є відсутністю перешкод подальшого перебування в ній. Такою перешкодою для подальшого перебування людини в організації є невиконання нею положень статуту. В зв’язку з цим у статуті можуть бути передбачені положення, на підставі яких член організації може бути виключений з неї в разі порушення ним умов, згідно з якими він був прийнятий до організації – підпорядкованість статуту.

Разом з тим, наведені вище публікації в засобах масової інформації свідчать, що правозастосовна діяльність має й іншу тенденцію, яка суперечить як нормам міжнародного права, так і вимогам ст.ст. 21, 23, 24 Конституції України.

Таким чином, на нашу думку, положення Господарського кодексу, що стосуються ТПП, потребують змін та доповнень у законодавчому порядку з метою усунення недоліків, згаданих вище, а Закон України “Про торгово-промислові палати в Україні” – нової редакції, де відповідно до правил юридичної техніки необхідно чітко визначити терміни, що вживаються в тексті закону; суб’єктів створення та діяльності ТПП; принципи, за якими відбувається об’єднання суб’єктів у ТПП, в тому числі принципу рівноправності[12], що полягає у рівності прав засновників та членів організацій, незалежно від їх майнового стану, результатів фінансово-господарської діяльності та інших ознак, брати участь у діяльності ТПП, в тому числі його вищого органу, з однаковою кількістю голосів, бути обраними до складу органів управління ТПП, вільно виходити з організації.

Вбачається також, що статутні документи (а тим більш локальні акти, прийняті виконавчими органами ТПП) не можуть містити правил, які б ставили в різне правове положення осіб, які виступають засновниками, та тих, хто став чи хоче стати членом РТПП. Тобто, якщо закон встановлює певні обмеження щодо можливості створення ТПП та статусу осіб, яким таке право надане, то лише ці обмеження можуть бути встановлені в статутних документах до осіб, які бажають стати членами ТПП.

Нова редакція закону повинна містити лише такі обмеження для суб’єктів створення та діяльності ТПП (як для засновників, так і членів), які визнані міжнародним правом та є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах держави чи громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я та моральності населення чи захисту прав і свобод інших осіб.

В зв’язку з цим, на наш погляд, визначення поняття торгово-промислових палат можна викласти у наступній редакції: “Торгово-промислові палати в Україні є недержавними неприбутковими самоврядними статутними організаціями, які мають статус юридичних осіб і об’єднують на засадах членства організації та підприємців, визначених цим законом”.

Положення нової редакції закону стосовно того, хто може створювати ТПП та бути їх членами, доцільно було б визначити так: “Суб’єктами створення та діяльності ТПП можуть бути лише юридичні особи, які створені і діють відповідно до законодавства України та фізичні особи, що здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.”

© Ю.Г. Кузовлєв

адвокат, начальник юридичного відділу Регіональної Торгово-промислової палати Миколаївської області, чл.-кор. УАН, м. Миколаїв

1. Пономаренко А. Доходное место // Бизнес. – 2000. – №22 (385). – 29 мая; Кирсанов Э. Торгово-промышленный фигвам // Николаевские новости. – 2003. – № 116 (1104). – 24 сентября; Кирсанов Э. За круглым столом о краеугольных проблемах // Вечерний Николаев. – 2003. – № 108 (1913). – 25 сентября; Кирсанов Э. Болезнь Паркинсона // Новый векЪ. – 2003 г. – № 7. – С. 9-13.

2. Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 13. – Ст. 52.

3. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40 – 44. – Ст. 35.

4. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18 – 22. – Ст. 144.

5. Грудницька С. Щодо питання про напрями розвитку законодавства про об’єднання // Право України. – 1998. – № 11. – С.40-42; Кравчук В. Засновник – підприємство: сутність взаємовідносин // Право України. – 1998. – № 8.–С.103–108.

6. До прийняття Господарського кодексу України ЗУ «Про торгово-промислові палати в Україні» не протиставляв одне одному засновників та членів;

7. Відомості Верховної Ради України. – 1994.– № 23. – Ст.161.

8. Відомості Верховної ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.

9. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – Ст.617.

10. Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов. – М.: Юрид. лит., 1990. – С.166.

11. Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов. – М.: Юрид. лит., 1990. – С.41 – 42.

12. Принцип рівноправності не дістав нормативного закріплення в ЗУ «Про торгово-промислові палати в Україні».

Висловити думку в Форумі