UKR ENG
PATENTBUREAU Web-magazine "Intellectus" INTELLIGIBILISATSIA Актуальний Шевченко. Вирівнювач хребта
TEMPORALOGY
INTELLECTUAL PROPERTY
SYMBOLISM & HERALDRY
* MATRIKULA
INFORMERS

Актуальний Шевченко. Вирівнювач хребта

Тарас ШевченкоБільшість українців вважають Тараса Шевченка головним поетом своєї країни.

Це тим більше дивно, що головна функція Шевченка принципово інша. Сам Шевченко вважав себе кобзарем, відповідно назвавши й свою головну збірку, тобто людиною, яка в українській середньовічній історії всього лише кликала свій народ на бій.

Популярність Шевченка пояснюється двома причинами. Перша – це власне, надзвичайна архетиповість його творів. Образи Шевченка мають виражений національний характер, так що іноді просто не зрозумілі іноземцям.

По друге, сила слова Шевченка наштовхнулася на гострий запит в самому українському суспільстві.

Шевченко й досі виконує функцію національного "вирівнювача хребта" – прочитавши його "Кобзар", будь-який українець обов'язково віднайде в собі ознаки "вертикалі", навіть якщо вже давно забув про них.

Через архетиповість Шевченка радянський режим так і не ризикнув за все своє існування викреслити Шевченка з історії, як це було зроблено з сотнями інших українських діячів. Хоча радянська школа намагалася виховати відразу до творчості Шевченка, представляючи його п'яним мужиком в кудлатій шапці, це лишилося дрібним уколом.

Для партії, і головне, для самих українців було зрозуміло, що якщо на стіні не буде портрета Шевченка – то ця країна вже не буде сприйматися українцями як українська. З усіма відповідними наслідками.

Очевидно, саме розумінням важливості Шевченка для національної ідентичності України пояснюються сучасні спроби руйнування образу Шевченка – безкінечні наклепницькі книги, статті та випади.

Про розуміння важливості Шевченка може свідчити те, що до цих спроб долучилися не лише літературні маргінали, але й президент Росії. Сталося це під час візиту Путіна до України напередодні президентських виборів. Тоді російський президент у виступі по трьох українських каналах, який дивилися понад 60% аудиторії, заявив:

"Ще в студентські роки намагався читати "Кобзаря", але єдине, що я запам'ятав, і то, тому що це, вочевидь, дуже відповідало тоді моєму настрою. Вірш такий:

І день iде, i нiч iде,

І голову схопивши в руки,

Дивуюся, чому не йде

Апостол правди i науки...

Я пам'ятаю, прочитав і думаю: от як до речі. Я думав, що я такий балбес, нічого мені в голову не йде, виявляється, і великі люди, яких ми всі любимо, пам'ятаємо, поважаємо і цінуємо, мали такі ж почуття і переживання" (http://www.ng.ru/cis/2004-10-28/0_putin.html).

Не хочеться розчаровувати російського президента, але він так і не зрозумів змісту цього вірша. Ми маємо бути поблажливими і розуміти, що в школі КДБ не вчили, що Апостолом правди і науки християни називають Ісуса Христа, на пришестя якого чекають.

Між тим, справжнього Шевченка так досі до кінця й не прочитано. Цікаво спостерігати, як його, самоука, не здатні зрозуміти люди з науковими ступенями чи двома вищими освітами.

А ще його не прочитано через те, що справжнього, не цензурованого Шевченка можна знайти лише в найостанніших виданнях "Кобзаря".

Імперія чітко й безпомилково ідентифікувала свого сильного ворога.

У "Кобзарі" видання 1950 року не надрукували 18 творів, зокрема "Якби ти, Богдане", "Розрита могила", "Великий льох", "Чигирине", "Стоїть в селі Суботові", "Іржавець", "Давидові псалми", "Заступила чорна хмара" тощо.

Радянські переклади Шевченка іноземними мовами часто просто анекдотичні.

Фраза "по-московськи лає" замінялася "крепкой бранью осыпает";

"москалики що заздріли, то все очухрали" – "царских слуг объяла зависть, все поразоряли";

"ляхи були – усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували" – "Шляхта была и все взяла, кровь повыпивала. А царица даже воздух в цепи заковала";

"На квиток повірив москалеві" –"Расписке поверил чиновничьей";

"Може Москва випалила, і Дніпро спустила в синє море" – "Может выжжена Украйна, может Днепр спустили в синее море";

"Твої діти молодії ... московською блекотою ... заглушені" – "Сыновья родные ... под царевой беленою ... заглохшие";

"Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох" – "Когда начальство раскопает й славный обкрадет подвал".

"Шевченко не будив високих почуттів до великої російської держави, – писав цензор ще Російської імперії, – бо був проповідником українофільства і без ненависті не міг говорити про приєднання Малоросії до Росії".

Напевно, так справді й було. Про вірш "До Основ'яненка" цензор говорить: "Із контексту видно, що під свободою розуміється тут не звільнення від кріпосної залежності, а політична самостійність Малоросії, свобода від пут, що зв'язують з російським народом ("лютим ворогом") його південну гілку".

Поему Шевченка "Сон" було заборонено цензурою тому, що "автор говорить, що засновник Петербурга "засипав болота шляхетними кістками козаків і поставив на їхніх замучених трупах столицю, в якій без ножа пролито багато крові людської; він викроїв собі порфиру із шкіри малоросів і в цьому уборі заснував столицю".

У вірші "Розрита могила" цензорів обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання України до Росії і називання "вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають знімати з України останню сорочку і катувати свою Батьківщину".

У вірші "Заповіт" цензурі не сподобалось, що поет "просить малоросів, щоб вони, передавши його тіло землі, повстали та порвали кайдани та окропили волю вражою злою кров'ю".

У вірші "Розрита могила" цензори не зрозуміли звернення поета до України: "За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?", та звернення України до Богдана Хмельницького: "Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала".

У вірші "І Архімед, і Галілей" цензори помітили "пророкування Шевченка про сумну долю російської монархії".

Шевченко по-українськи надзвичайно бунтарський і антиавторитарний.

Царі, перед якими плазувала навколішки вся Росія, для нього лише "ведмеді" і "кабани годовані", а цариці – "суки", які "щенять оддоєних щенят".

Між рабством і боротьбою Шевченко незмінно обирає боротьбу – як у власному житті, так і в суспільному ідеалі. "Ревіли гармати" і козаки, які "вміють панувати" – улюблені теми Шевченка. Один британський критик назвав Шевченка найбільш мілітарним поетом у світовій літературі.

Не менший пафос Шевченка спрямовано проти земляків – зрадників України: "рабів з кокардою на лобі", "лакеїв в золотій оздобі", "свинопасів" і "фарисеїв".

Шевченко писав, що настане час, коли "Людськії шашелі. Няньки, дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого і вас не стане, – будяки Та кропива – а більш нічого Не виросте над вашим трупом І стане купою на купі Смердячий гній, – і все те, все Потроху вітер рознесе. А ми помолимося Богу, І не багаті, і не вбогі".

Можливо, ці слова Шевченка вже почали збуватися?

Серед найбільш явних і актуальних на сьогодні прозрінь Шевченка була його цілковита незгода і несприйняття крадіжки Москвою назви Русі. Шевченко дійшов цього інтуїтивно – адже мав доступ переважно до офіційних російських тлумачень історії.

У всій його творчості Росія називається виключно Московщиною. Ну а росіяни, відповідно, москалями. Для Шевченка Київська Русь і все, що з нею пов'язане – виключно українські. Зокрема "Слово о полку Ігореві", на мотиви якого він написав "Плач Ярославни".

При цілковитому запереченні поневолення України Шевченко не був шовіністом. У нього було чимало друзів і серед росіян, і серед поляків, яким він навіть присвячував вірші. Співчуття до представників цих націй Шевченко неодноразово висловлював у своїх творах. Шевченко відокремлював росіян і російську державу.

Тому Шевченко лишається незмінною і актуальною опорою української ідентичності, підсилюючи сильні сторони української вдачі.

У кріпацькій Росії раб міг стати найбільше лялькою в придворних театрах. Серед російських діячів ХІХ століття кріпаки відсутні в принципі.

Щоб у такій країні почули Шевченка, мало трапитися диво. Ще більше диво мало статися, щоб слово Шевченка, самоука і кріпака у другому поколінні, стало набагато сильнішим, ніж слова усіх тодішніх царів імперії.

Це могло відбутися тоді, коли слово Шевченка стало, як українська пісня – "без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово".

Олександр Палій

Джерело: УП, 9 березня 2006

Висловити думку у Форумі

Інші публікації рубрики "Інтелігібілізація"

Читайте публікації рубрики "Traditio"