Господар хати

У хатньому інтер’єрі стіл відігравав не меншу ролю, ніж, скажімо, піч або покуть. Оселя вважалася неповноцінною доти, допоки на почесному місці не з’являвся «господар хати», як його називали в народі. Тому, переселяючись у новий дім, мешканці перед вхідчинами переносили й стола, що слугував їм у попередньому житлі. Цей родинний нажиток мав привнести в оселю статки й злагоду.

Постійне місце столу — біля покутя. При сніданку, обідові й вечері всі члени сім’ї щодня гуртувалися довкола стола. Існувала непорушна ієрархія цього обряду: першим, як правило, сідав господар або найстарший член родини — на покуть, за ним відповідно займали місця й інші рідняки. Кожен чітко знав своє місце і не порушував цього звичаю навіть за відсутності інших. Лише за випадків, коли з’являлися бажані й поважні гості, то їх годилося запросити «на покуть» — це було виявом особливої уваги й честі.

Укладаючи будь-які угоди, їх завершували традиційним «сісти за стіл» (і в наш час «сідають за стіл переговорів»). Згадаймо обряд заручин: якщо дівчина давала згоду на шлюб, сватів запрошували до столу, що означало «зладу на шлюб»; коли ж відмовляли, то посланці мусили сидіти лише на лаві біля столу.

Упродовж усього життя людина була «прив’язаною» до столу: тут відзначали народини, весільний церемоніал і, зрештою, справляли похоронні обряди. Кульмінацією будь-якого свята була колективна трапеза — різдвяна святвечеря з дванадцятьма пісними стравами, щедра та голодна, великодні празникування, коли розговлялися за столом посвяченими крашанками, писанками та паскою, молодіжні дійства з варениками-пирхунами, калитою тощо. Тут же розбивали горщик каші хрещені батьки на честь новонародженого, ставили дідуха, застеляли сіном у різдвяний святвечір, залишали їжу і клали ложки для покійників, щоб їхні душі приходили на почастівок.

У якій би скруті не жили господарі, на столі обов’язково мав лежати буханець і дрібок солі як ознака родинної злагоди й гостинності.

Вважалося святотатством, коли стіл був голим, себто не застеленим спеціально витканим обрусом. Не годилося сідати за стіл у головних уборах або з незаплетеним волоссям, лаятися, голосно розмовляти чи вмощуватись «спиною до столу». Загалом, він, як і покуть, був своєрідним оберегом і святилищем у світлиці.

В народній практиці надавалася особлива увага формі столів. У давніші часи вони заміняли навіть посуд: посеред столу видовбували заглибину, в яку насипали борщ, кашу та інші страви. З появою глиняних мисок така потреба відпала. Відтак акценти змістилися на мистецьке оформлення. Для столів вибирали особливі породи дерев (так звані чисті); це передовсім клен, ясен, липа або дуб. Вважалося, що тільки статечні й особливо вдатливі майстри здатні виготовити справжній стіл, який би приносив затишок в оселю. Звідси й специфічне означення — столяр, столярування.

Цей важливий осельний атрибут згадується в численних приказках. Пригадаймо деякі з них: «До столу добре сісти, коли на нім є що їсти»,«За чиїм столом сидить, — того й пісню співає», «За чужим столом не наїсися», «За чужим столом не махай постолом», «За чужим столом сиди, а правдою суди», «За чиїм столом сидиш, того й правду хвалиш»,«Як кого — то й за столом саджають, а кого — то й з-під лави виганяють».

У народі побутувало чимало повір’їв, пов’язаних зі столом. Скажімо, не годилося виносити з оселі чи заносити в хату голого стола без скатертини чи окрайця — бо в господі того, до кого переноситься стіл, стане голо. Є й інші повір’я: не можна сідати на стіл, бо коли буде весілля, то коровай трісне навпіл, не можна сидіти за столом у шапці, бо стіл — це престол; не годиться стукати по столу ложкою або ножем, бо буде сварка; не можна частувати на незастеленому столі, особливо дівчину, позаяк її чоловік буде лисим; не можна сідати їсти за ріг стола, бо не вийдеш заміж чи не оженишся; не можна виходити з-за столу іншим боком, ніж сідав, а то дружина помре; не годиться класти на стіл ключі, бо будеш забудькуватим чи сварка вчиниться; не сідай на стіл, бо чиряками обсипле.

Отже, стіл виконував важливу функцію в побутовому житті наших пращурів. Звідси — й вірування в те, що оселя без столу — пустка або сирота, натомість його присутність виконувала ролю «господаря хати».

Василь Скуратівський

Українське слово, 6-12 липня 2005

Висловити думку у Форумі